Пригоди барона Мюнхаузена - Рудольф Еріх Распе

Та все ж до Землі було далеко. Не раз доводилось мені одрубувати верхню половину мотузка і прив'язувати її до нижньої. Нарешті я спустився так низько, що міг розглядіти міські будинки й палаци. До Землі лишалось яких три-чотири милі.

І раптом — о жах! — мотузок урвався. Я гримнувся на землю так, що пробив яму завглибшки щонайменше з півмилі.

Оговтавшись, я довго не знав, як мені видертися з тієї глибокої ями. Цілий день я не їв, не пив, а все думав та й думав. І таки додумався: викопав нігтями східці і по цих східцях виліз на поверхню Землі.

О, Мюнхаузен ніде не пропаде!

Досвід, здобутий такою тяжкою працею, робить людину розумнішою.

Після подорожі на Місяць я винайшов зручніший спосіб рятувати своїх бджілок від ведмедів.

Увечері я змастив медом голоблю на возі і заховався неподалік.

Як тільки смеркло, до воза підкрався величезний ведмідь і почав жадібно злизувати мед з голоблі. Ненажера так допався до цих ласощів, що й не помітив, як голобля увійшла йому в горлянку, а потім у шлунок і нарешті вилізла у нього ззаду.

Цього тільки я й чекав.

Я підбіг до воза й забив у голоблю позаду ведмедя товстий і довгий цвях. Тепер уже йому не сприснути ні туди, ні сюди. Так я й залишив його до ранку. Уранці почув про цю витівку сам турецький султан і прийшов подивитись на ведмедя, отак хитромудро спійманого. Він довго дивився на нього і реготався, аж падав.

Незабаром турки пустили мене на волю і разом з іншими полоненими вирядили назад до Петербурга.

Але я вирішив виїхати з Росії, сів у карету й подався на батьківщину. Зима того року була дуже холодна. Навіть сонце застудилося, відморозило щоки, і його напав нежить. А коли сонце застуджене, від нього замість тепла йде холод. Можете собі уявити, як я промерз у своїй кареті!

Дорога була вузька, обабіч тяглися паркани. Я наказав своєму візникові просурмити в ріжок, щоб зустрічні екіпажі підождали, поки ми проїдемо, бо на такій вузькій дорозі ми б не розминулися.

Візник виконав мій наказ. Він узяв ріжок і почав дмухати. Дмухав, дмухав, дмухав, але з ріжка не вилетіло й звуку! А тим часом назустріч нам їхав великий екіпаж.

Нічого не вдієш, вилізаю я з карети і випрягаю своїх коней. Потім завдаю карету собі на плечі — а карета добре навантажена! — і одним махом перескакую через паркан. Другий стрибок — і я переношу карету знову на дорогу, але вже позаду екіпажа.

Це було нелегко навіть мені, а ви знаєте, який з мене силач.

Трохи відпочивши, я повертаюся до своїх коней, беру їх собі попід пахви і такими ж двома стрибками переношу назад до карети. Під час цих стрибків один кінь почав несамовито брикатися.

Це було не дуже зручно. Але я засунув його задні ноги в кишеню свого сюртука, і йому хоч-не-хоч довелося присмирніти.

Потім я запріг коней у карету і спокійно доїхав до найближчого готелю.

Приємно було зігрітися після такого лютого морозу і відпочити після важкої роботи!

Мій візник почепив ріжок неподалік від печі, а сам підійшов до мене, і ми стали мирно гомоніти. І раптом ріжок заграв: — Тру-ту-ту! Тра-та-та! Ра-ра-ра!

Ми дуже здивувалися, але тої ж миті я збагнув, чому на морозі з цього ріжка годі було видобути й звуку, а в теплі він заграв сам.

На морозі звуки замерзли у ріжку, а тепер, відігрівшись біля печі, відтали і почали самі вилітати з ріжка. Ми з візником увесь вечір тішились цією чарівною музикою.

Але не подумайте, будь ласка, що я мандрував лише лісами та полями. Ні, доводилося не раз перепливати моря і океани, і там зазнав я пригод, яких не зазнав ніхто інший. Пливли ми якось до Індії на великому кораблі. Погода була чудова. Але коли ми стояли на якорі біля якогось острова, знялась велика буря. Вона була такої сили, що вирвала на острові кілька тисяч (авжеж, кілька тисяч!) дерев і понесла їх попід хмари.

Велетенські дерева, кожне сотні пудів вагою, летіли так високо, що знизу видавалися пір'їнками. А тільки-но буря минула, кожне дерево упало знов на своє місце і зразу пустило коріння, отже на острові не лишилося ніяких слідів урагану. Чудернацькі дерева, еге ж?

Проте одне дерево так і не вернулося на своє місце.

Річ у тім, що коли воно злетіло в повітря, на його вітах сидів один бідний селянин з дружиною. Чого вони там були? Дуже просто: хотіли нарвати огірків, бо в тих краях огірки ростуть на деревах . Мешканці острова люблять огірки понад усе в світі і тільки огірки й їдять. Це в них єдина їжа.

Бідолашним селянам, яких підхопила буря, мимоволі довелося зробити мандрівку попід хмарами. Коли буря вщухла, дерево почало спускатися на землю. Селянин і селянка були, як на лихо, дуже гладкі, вони перехилили його набік своєю вагою, і дерево впало не туди, де росло, а осторонь, та ще й налетіло на тамтешнього короля і, на щастя, роздушило його, як комашку.

— На щастя? — спитаєте ви.— Чому ж на щастя?

Тому що цей король був жорстокий і люто мордував усіх мешканців острова.

Острів'яни були дуже раді, що їхній кат загинув, і запропонували корону мені:

— Будь ласка, добрий Мюнхаузене, будь нашим королем. Зроби нам ласку, царюй над нами. Ти такий мудрий і сміливий. Але я рішуче відмовився, бо не люблю огірків.

Коли буря минулася, ми підняли якір і тижнів за два щасливо прибули на острів Цейлон.

Старший син цейлонського губернатора запросив мене піти з ним на полювання.

Я залюбки погодився. Ми подалися до найближчого ліска. Спека стояла страшенна, і я мушу признатися, що з незвички скоро втомився. А син губернатора, дужий юнак, почував себе в таку спекоту пречудово. Він жив на Цейлоні змалечку.

Цейлонське сонце було йому звичне, й він бадьоро крокував по розпечених пісках.

Я відстав од нього і незабаром заблудився в гущині незнайомого лісу. Іду й чую шерхіт. Оглядаюся: переді мною здоровенний лев — роззявив пащу і хоче мене розшматувати. Що тут робитимеш? Рушниця моя була заряджена