Нові пригоди Солом’яника та Бляшаного Лісоруба - Лаймен Френк Баум

Чіп повернув у бік дороги, і страхопуд пішов слідом. Джек ішов якось дивно, весь час накульгуючи, а одне його коліно деколи згиналося не вперед, а назад, і тоді він мало не падав. Утім, дуже скоро страхопуд і сам помітив свою ваду, тож ступав уже обережніше і мав із ногою менше клопоту.

Чіп не спиняючись простував стежкою, а Джек поспішав за ним. Може, вони йшли не так швидко, як би того хотілося Чіпові, зате не гаяли часу на зупинки, і коли зайшов місяць, а над вершинами гір з’явилися перші сонячні промені, від хатинки старої Момбі їх відділяла така відстань, що хлопець вже нітрохи не боявся погоні.

Та й він уже стільки разів звертав на бічні стежки, що якби комусь і спало на думку погнатися за втікачами, ніхто не відгадав би, куди вони пішли й де їх шукати.

Радий-радісінький, що він уникнув перетворення на мармурову статую, принаймні поки що, Чіп нарешті оголосив зупинку й сів на придорожній камінь.

— Давай поснідаємо, — запропонував він.

Джек — Гарбузова Голова здивовано зиркнув на Чіпа, але від трапези відмовився.

— Мені здається, що я зовсім не схожий на вас, — сказав страхопуд.

— Це я й так знаю, — промовив Чіп. — То ж я тебе зробив.

— Та ну! Ти?! — здивувався страхопуд.

— А хто ж іще. І вирізав, і склав докупи. Вирізав очі, носа, вуха, рот, — гордо промовив Чіп. — І одягнув тебе теж я.

Джек пильно себе оглянув.

— Просто диво, що це тобі так вдалося, — зауважив він.

— Нічого особливого, — скромно відповів Чіп, бо він уже починав помічати всі вади свого страхопуда. — Якби я знав, що нам доведеться мандрувати разом, то зробив би тебе трохи кращим.

— Це ж як виходить, — озвався Гарбузова Голова тоном, що мав би означати здивування, — що ти — мій творець, мій опікун і мій батько!

— Або твій винахідник, — промовив Чіп і розсміявся. — Так, синку, я теж так думаю!

— Отже, я маю в усьому тебе слухатися, — вів далі страхопуд, — а ти маєш допомагати мені.

— Еге ж, саме так, — погодився Чіп, підводячись із каменя. — Тож ходімо звідси, поки ще не пізно.

— А куди ми йдемо? — запитав Джек, коли вони знову рушили стежкою.

— Ну, я достеменно не знаю, — зізнався хлопець, — але мені здається, що ми йдемо на Південь, тож рано чи пізно потрапимо до Смарагдового міста.

— А що це за місто таке? — зацікавився Джек.

— О, це столиця всієї Країни Оз, а ще — найбільше місто Країни Оз. Сам я в ньому ще не бував, але чув від інших, як воно виникло. Його збудував могутній і дивовижний чарівник на ім’я Оз, а ще там геть усе зелене — точнісінько так само, як у Країні бороданів усе фіалкове.

— То, значить, тут усе фіалкове? — здивувався Джек.

— Ну а яке ж? Чи ти цього не бачиш? — і собі здивувався Чіп.

Джек — Гарбузова Голова покрутив головою на всі боки й сказав:

— Напевно, я не розрізняю кольорів.

— Ну, трава тут фіалкового кольору, і дерева фіалкові, і хати з парканами теж фіалкові, — пояснював йому Чіп. — Болото на дорозі — й те фіалкового кольору. А в Смарагдовому місті все, що тут фіалкове, там — зелене. А от у Країні жувастиків, що на далекому Сході, геть усе блакитного кольору. У Південному краю, де живуть ковтунці, все червоне. А на Заході, де живуть моргайлики, якими править Бляшаний Лісоруб, усе жовте.

— Ого! — вигукнув Джек — Гарбузова Голова. Тоді він трохи помовчав, а потім запитав: — То ти сказав, що моргайликами править Бляшаний Лісоруб?

— Так. Він був одним із тих сміливців, котрі допомогли дівчинці Дороті перемогти Лиху Чаклунку Заходу. Моргайлики так полюбили Лісоруба, що попросили його стати їхнім правителем, і він згодився, так само як перед тим Солом’яник став правителем Смарагдового міста.

— Оце так скажеш! — вигукнув Джек. — Ти геть заплутав мене цим усім. То хто такий Солом’яник?

— Це ще один приятель Дороті, — пояснив Чіп.

— А хто така Дороті?

— Дороті — це дівчинка з Канзасу, який лежить бозна-де в Закрайньому Світі. Її смерчем занесло до Країни Оз, і, доки вона була тут, Солом’яник та Бляшаний Лісоруб були її вірними друзями.

— А де вона тепер? — не вгавав цікавий страхопуд.

— Її повернула додому Добра Чаклунка Глінда, та сама, що править ковтунцями, — пояснив Чіп.

— Ага. А що сталося з Солом’яником?

— Я ж тобі вже казав. Він править Смарагдовим містом, — відказав Чіп.

— Мені здалося, ти сказав, що ним править Мудрець-чарівник, — заперечив Джек, виглядаючи чимраз спантеличенішим.

— Так, казав. А тепер уважно слухай, і я все тобі поясню, — промовив Чіп, карбуючи кожне слово і дивлячись просто в очі сміхотливому страхопудові. — Дороті пішла до Смарагдового міста просити Чарівника, щоб він повернув її до Канзасу. А Солом’яник і Бляшаний Лісоруб ішли разом із нею. Але Чарівник не зміг повернути її додому, бо виявилося, що він зовсім не той великий чарівник, за якого себе видавав. Тоді вони розсердилися на Чарівника і погрозили вивести його на чисту воду. Після цього Чарівник зробив велику повітряну кулю та й полетів у ній. Відтоді від нього ні слуху ні духу.

— Еге ж, усе це дуже цікаво, — промовив Джек, явно задоволений, — я зрозумів майже все, крім твоїх пояснень.

— Я радий, — відказав Чіп. — Після того як Чарівник утік, мешканці Смарагдового міста проголосили Солом’яника своїм королем і тепер звертаються до нього не інакше як Ваша Величність. Я чув, що народ його дуже любить.

— То ми йдемо до цього дивного короля? — зацікавлено запитав Джек.

— Ми могли б піти до нього, — відказав хлопець, — якщо, звісно, на тебе не чекають якісь