Твоя Марія... і Кіб - Аліна Миколаївна Болото

Малий ще постояв трохи, заливаючись слізьми, потім підібрав скалічене тільце, крутнув за хвіст, ще раз подивився на спорожнілий шпичак і поплентався в тому напрямку, в якому зник старший.

Даруа опустився на дно кабіни й перевів подих.

— Шанованому зібранню працювати перешкодили, — сказав він сам собі. — Однак, бачу, веселе в них тут життя, — і ще раз зважив на долоні ключ.

Як я й побоювався, про гарні дороги тут доводиться тільки мріяти. Вузький, непросохлий після недавнього дощу шлях немилосердно петляв — то дерся вгору, то кидався під схил, і колеса відчайдушно буксували.

Водій навпереміну то тихенько попискував, то завивав черевним голосом, а в найвідповідальніших місцях переходив на тривожне кудкудакання. Краль пошепки лаявся, але дублюючу систему не відмикав.

За весь час ми не обмінялися й кількома словами — Краль був цілковито поглинутий дорогою, я ж ввіткнувся в рекламний проспект, який знайшов під сидінням. Цей «дорогоцінний» документ містив і незначну кількість корисних відомостей, наприклад, стислу історію заселення Капариди. З’ясувалося, що столиця не випадково зводилася саме в тутешніх місцях. Як у давні часи люди селилися на перехрестях доріг морських, річкових і сухопутних, так і Капарида почалася з плоскогір’я Шанро — з космодрому.

Старанно простудіював я біографії засновників поселення і не знайшов жодного слова про соціальну систему суспільства капарів. Докладно висвітлювалася боротьба з труднощами в перший період життя на планеті, проголошувався принцип «максимального єднання з природою», виспівувалися дифірамби «простій і природній праці» у сільському господарстві як «єдиному надійному способові досягнення людиною небувалих висот розвитку».

Те, що столиця — єдине місто на планеті, це я зрозумів. Що люди освоїли незначну частку капарської території і навряд чи тисячну частку природних багатств — теж незаперечний факт. Але як вони використовують те, що подаровано їм Всесвітом? Чи не їм, а комусь іншому? Як сприйняли появу чужих лісові мешканці з гнучкими щупальцями над головою, чи не порушився баланс самої природи? Чи, може, не існує жодних проблем, і розум у лісах Капариди — тільки породження непомірної фантазії дівчиська з абаалевої плантації?

І я поставив нарешті те саме запитання, що чекало свого часу:

— Де Ілка?

— Це ти повинен мені сказати, де вона.

Краль не відривав погляду від дороги, хоча обличчя його потемнішало, й над переніссям чітко позначилася зморщечка.

—  Ілка не поверталася з того часу, як вирушила з тобою на болото. «Спокійні» вже двічі цікавилися нею. У що ти втягнув дівчисько?

«Улі? Та ні, не може бути! Якщо вже Ілку з’їдять, кого тоді відносити до неїстівних? Інша річ, якщо їй на очі потрапив гелітер „спокійних“, який сідав на ріку, й вона завважила за краще додому не повертатися.

Що може такого знати Ілка про Норина, чого служба спокою знати не повинна? Куди можна подітися на планетці з ліченою кількістю людських поселень, голодною звіриною в лісах і відсутністю надійного транспорту?..»

— Я згубив Ілку в лісі.

— Не бреши! Я знаю, що на базі спостерігача ви були разом! Ледок сказав, Ілка якогось Норинового робота «хлопавкою» на сито перетворила.

— Ще що цікавого повідомив Ледок?

— Ти намагався вбити спостерігача.

Мій язик пристав до горлянки, вдалося тільки вичавити якусь подобу недбалого: «А-а», та й годі.

«Звичайно, транспортний флот спеціалізується на винищуванні спостерігачів, абсолютно нічого дивного. Особисто я живу думкою, як би порішити котрогось зі спостерігачів, а потім гратися в хованки зі службою спокою».

—  І ще що встиг повідати вам пан Стонога? Я зазіхав на його власне дорогоцінне життя?

Краль зупинив машину й похмуро глянув на мене:

— От що, пілоте, я тебе до нас не кликав, ти сам звалився з небес нам на голову. Тебе виходили, напували-годували, як шановного гостя. Ти міг подобатися мені чи не подобатися, головне — твоя особа цілком влаштовувала службу спокою. Тепер ти надумав стати злочинцем. Добре, але до чого тут моя небога? Єдине, що подумав я, побачивши твою фізіономію в перекинутому мобілі: «Тепер я нарешті знатиму правду». Ілка — дочка мого брата, вона зарані осиротіла, й виховання її цілком на моїй совісті. Ти вплутав дівча в брудну історію, а тепер раптом знати нічого не знаєш? Гаразд, я теж нікого знати не хочу, в тому числі й тебе. Можеш іти собі.

Дверцята розчинилися. Кілька секунд я ще тупо дивився в сутінки, що насувалися, потім стрибнув на дорогу й відразу ж пірнув у багнюку.

Так, Краль, звичайно, знайшов ідеальне місце для висадки пасажира: назад іти далеко, вперед — ще далі, і навкруги взагалі темна безвість. Краще б я не рушав з міста: там лишався бодай жалюгідний шанс дістатись до космодрому і зв’язатися з кимось із флоту Співдружності. Скоро вечір, у темряві прогулянки тутешніми околицями позбавлені особливого сенсу, тож доведеться відсиджуватися на дереві…

— Ну чого стовбичиш? — пролунав над самим вухом у мене голос Краля. — Чекати на тебе, чи що?

Так само мовчки я повернувся в кабіну і знову сів поруч з водієм. Краль зачинив дверцята, мобіль рушив.

Ще години через півтори Краль остаточно передовірив керування автоматові, а сам подався в причіп. Екран нічного бачення показував саму лише розкислу твань попереду. Дорога нарешті вгамувалася й пливла рікою поміж громад сонних дерев.

Власник плантації незабаром повернувся з великим пакунком у руках, від якого смачно пахло. Жували в тиші, яку