Твоя Марія... і Кіб - Аліна Миколаївна Болото

— Поговорили?

— Ледоку, я не сильний у капарському діалекті, але й у загальногалактичному можна знайти дещо, що стосується тебе. Ти… і ще…

— Ватіше, я сподівався на твою розсудливість.

— Дарма, тепер я точно все сказав.

— Ватіше, не вважай нас надто відсталими людьми! Крім традиційних, маємо й інші методи. Зараз Нело продемонструє штуку, після введення якої тобі дуже складно буде змовчати. Востаннє…

— Рокля-кир-р!

— Ватіше, ти чуєш мене?

— Так.

— Ти служиш Патрулеві?

— Ні. Я транспортний пілот бази-маяка «Талан».

— Розпізнавальний код спостерігача Норина?

— Чотири сімки і знак сектора.

— Що тобі відомо про обставини загибелі спостерігача?

— Нічого.

—  Ілці?

— Вона зустрічалася зі свідками його вбивства.

— З ким?!

— З ондами.

«Вибовкати Ледоку все, що знав і чого не знав — це ще зуміти треба! Перевізник „Фрюн-Фрюка“! З власним язиком упоратися не можеш! Коли замість голови на плечах капустина, вдома треба сидіти, а не служити в транспортному флоті! Не зміг перехитрити якусь погану Стоногу, а ще пнешся кудись: про косморазвідку розмріявся! Косморозвідник капарських калюж!»

Нудно було дивитися на білий світ. Кирчику, твій людиноподібний друг нагромадив рекордну кількість дурниць, за сто років тепер не розгребти! Був би ти поруч, хоч би куснув вчасно…

«Говорити по ві-зв’язку не буду, нехай роблять, що хочуть».

Хоча Даруа Ватіш і був реалістом, але перспектива скінчити життя в капарській мишоловці довела його до стану підвищеної кусабельності. Він не раз пожалкував, що не має випромінювача під рукою. У крайньому разі й зуби Кира згодилися б.

До речі, щодо Кира. Бути собакою пілота Співдружності — це одне, а належати в’язневі — зовсім інше. Нікому не потрібні зайві докази.

Того ранку я саме був трохи не в гуморі: мріяв про спокій і тишу, а тут змушують стати ві-зіркою. Однак, навчений попереднім досвідом, я більше не силкувався сперечатися зі стоногами. Якщо комусь охота тягти мене до екранів ві-зв’язку, хай собі тягнуть! Одна мудра фраза, знайдена на хвилі захоплення стародавнім фольклором, звучала приблизно так: «Привести коня до ріки може одна людина, але й десять не змусять його пити». Звичайно, порівнювати Нело з людиною — це ображати людство, але нічого розумнішого все одно не спадало на думку.

Як не дивно, охоронець порядку цього разу поводився на диво коректно. Поки ми крокували коридорами, всаджувались у мобіль і висаджувалися з нього, приклад «хлопавки» застосовувався не більше двох разів, що викликало в мені почуття глибокої пошани до служби спокою.

Трохи бентежило єдине: невже в конторі служби спокою не знайшлося жодного екрана візв’язку, що довелося мчати до нього аж у мерію?

На жаль, заглибитися в міркування з цього приводу я не встиг через церемонію зустрічі з керівництвом. З часу нашого останнього побачення Ледок трохи збляк, дещо розгубив свою велич, словом, загруз у справах і турботах насущних. Я поспівчував йому, але у відповідь почув не надто люб’язне: «Стули пельку!», що здалось мені доволі нелогічним. Відриваючи людину від сніданку винятково для розмови, досить дивно обривати її на першому ж слові…

Виявляється, Ледок мав намір говорити сам. Він відрекомендував мені партнера й запропонував ознайомитися з текстом виступу. Партнером виявився бовван такого самого зразка, як той, що йому я відкрутив голову на лісовій базі. Бовванчик сидів у кріслі й витріщався на ві-екран.

Я уважно ознайомився з текстом (там ішлося про пошуки «ДЗ», про наукову цінність досліджень Норина й про моє бажання залишитися на Капариді для надання посильної допомоги спостерігачеві). Безліч туманних фраз і надмірне ухиляння від істини в цій промові не надто припали мені до смаку. Я звернув увагу присутніх на наявні прорахунки, розбив на голові Нело вазу капарських кульбаб і вийшов через вікно.

Звичайно, для іноземця не зовсім етично серед білого дня псувати клумби під вікнами мерії, але хто винен, що мерія розташувалася на першому поверсі?

Кілька особливо завзятих охоронців порядку намагалися всадити в мене вміст своїх «хлопавок», але Ледок зупинив ці наміри вигуком: «Не стріляти!», за що я йому щиро вдячний. Приємно усвідомлювати, що твоє життя бодай комусь дороге.

Водій мобіля був трохи приголомшений моєю раптовою появою, але часу було обмаль, і тому я виштовхнув його без тривалих пояснень. Дуже прикро — зброї в нього не виявилося.

А далі ми з мобілем відважно рвонули в бік космодрому, але дорогою врізалися у вантажний мобіль і перекинулись. Вантажівка вискочила з-за скелі зовсім зненацька й без жодних сигналів, мабуть, про правила нормального пересування натуралісти мали надто приблизне уявлення.

Тому здоровилові з причепом хоч би що, а мій бідолаха пішов юзом і, зрештою, в позі танцюючої змії завмер за два кроки від урвища. Добре, що вцілили нам не в «лоба», а кудись у район «хвоста» — удар був по дотичній.