Мауглі - Редьярд Джозеф Кіплінг

Мауглі підплив до берега, покачався у траві, щоб швидше висохнути, і потім разом із Каа пішов до Холодної Балки — того залишеного людьми міста серед Джунглів, куди колись затягли його мавпи. Хлопець уже не відчував і найменшого страху перед Мавпячим Племенем — навпаки, мавпи самі страшенно боялися Мауглі. Вони тепер блукали серед Джунглів, і Холодна Балка стояла порожня і мовчазна, залита місячним світлом. Каа пробрався до напівзруйнованої княжої альтанки, яка стояла у центрі тераси, прослизнув крізь купу уламків і зник на сходах, які вели зсередини альтанки в глибину підземелля. Мауглі вимовив зміїне привітання: «Ми з вами однієї крові — ви і я» і поплазував за Каа. Так вони досить довго пробиралися вперед, рухаючись весь час униз. Після численних згинів і поворотів вони підповзли до місця, де корінь якогось гігантського дерева, що височіло над ними на десятки футів, зробив отвір у стіні, видавивши один великий камінь. Прослизнувши в цей отвір, друзі опинилися під широким склепінням, яке в деяких місцях було продірявлене корінням дерев, завдяки чому промені світла проникали сюди і слабо освітлювали велике приміщення.

— Надійне сховище, — сказав Мауглі, підвівся на ноги й озирнувся. Одне погано: занадто довга дорога, щоб приходити сюди щодня. Але хіба тут щось особливе?

— А я хіба ніщо? — почувся голос із глибини приміщення. І перед очима Мауглі почало рухатися і наближатися щось біле, доки нарешті хлопець розібрав серед темряви, що то була витягнута вгору передня частина тіла величезної кобри, яку хтось навряд чи коли бачив. Змія була не менше восьми футів у довжину, білизна її нагадувала колір старої слонової кістки. Навіть схожі на окуляри плями на відлозі вицвіли, стали жовтими. Очі її були червоними, як рубіни. Кобра здавалася незвичайною, дивною істотою.

— Вдалого полювання! — сказав Мауглі, який у будь-якій ситуації завжди залишався чемним.

— Ну що, як тобі місто? — запитала біла кобра, не відповідаючи на привітання. — Як тобі велике, оточене стінами місто з сотнею слонів, двома десятками тисяч коней і незчисленними стадами худоби? Місто князя над двадцятьма князями? Я стала глуха від старості й давно вже не чую звуків військових гонгів.

— Над нашими головами немає нічого, крім Джунглів, — відповів Мауглі. — Зі слонів я знаю лише Гаті та його синів. Багіра перебила усіх коней в одному селі, а крім того… що таке цар?

— Адже я казав тобі, — м’яко додав Каа, звертаючись до кобри, — я казав тобі три тижні тому, що ніякого міста тут немає.

— Як немає? Що ви говорите? Місто. Величезне місто серед лісу, з воротами, які охороняють царські башти? Таке місто є, воно не може зникнути. Вони побудували його ще раніше, ніж дід мого діда вийшов із яйця. Це місто стоятиме і тоді, коли син мого сина стане таким же білим, як я. Саломді, син Чандрабіджи, сина Вієджи, сина Єгазурі, побудував це місто в дні Баппа Равала. А хто ваш господар?

— Це втрачений слід. Я не розумію, про що вона говорить, — сказав Мауглі, звертаючись до Каа.

— І я теж не розумію. Вона стара, дуже стара. Праматір Кобр, послухай, тут лише Джунглі, більше нічого, і так було від самого початку.

— Тоді хто він такий? — сказала біла кобра. — Він, який тепер стоїть так безстрашно переді мною; він, який не знає імені князя і своїми людськими губами говорить нашою мовою? Хто він такий, з ножем і зміїною мовою?

— Мене звуть Мауглі, — була відповідь. — Я з Джунглів. Я належу до племені Вовків, а Каа мій брат. А ти хто, Мати Кобр?

— Я сторож княжих скарбів. Курун Раджа поклав наді мною камінь тоді, коли моя шкіра була ще темною, щоб я карала смертю тих, хто захоче викрасти ці скарби. Потім вони спустили сюди скарби, і я чула тоді пісні брамінів, моїх володарів.

— Гмм… Браміни, — сказав про себе Мауглі. — Якось мені доводилося мати справу з браміном у Людській Зграї, і я знаю, хто це такий. Тут усе не до добра.

— Ось уже п’ять разів, відтоді як я на варті, піднімався наді мною камінь, але тільки для того, щоб лягти щільніше. Жодного разу він не зсувався зовсім. Немає на світі таких скарбів, як ці скарби ста князів. Але вже багато часу пройшло, відколи камінь піднімався востаннє, і я починаю думати, що місто залишили.

— Та немає тут ніякого міста! Поглянь вгору. Он коріння великих дерев повиривало каміння зі своїх місць. Дерева не ростуть там, де живуть люди, — запевняв Каа білу кобру.

— Двічі або й тричі люди знаходили сюди дорогу, — вперто, не слухаючи заперечень, продовжувала Біла Відлога. — Але я не чула їхнього голосу, доки не підповзала близько, а вони тим часом порпалися тут у темряві. Тоді вони кричали, та не довго. І ось приходите ви, Людина і Змій, удвох, із брехнею на язиці, й хочете змусити мене повірити, що мого міста більше немає і що мені нема чого вартувати. Люди змінюються з часом, хоча й мало. Та я не змінююся ніколи! І доти, доки браміни не прийдуть сюди з піснями, щоб знову підняти наді мною камінь, з піснями, які я знаю, і доки не дадуть мені теплого молока, як це було тоді, й не виведуть мене знову на сонячне світло — доти я, і лише я, а не хто інший, залишуся вартовим царських скарбів! Ви говорите, що місто вмерло і що коріння дерев вросло в ці стіни? Тоді підходьте і беріть, що вам подобається. На землі немає таких скарбів, як ці. Ти, Людино зі зміїною мовою, якщо зможеш піти звідси живим тим шляхом, яким і прийшов, тоді всі князі будуть твоїми слугами.

— Знову втрачений слід! — спокійно промовив про себе Мауглі. — Невже шакал міг