Мауглі - Редьярд Джозеф Кіплінг

І Мауглі, мокрий від дощу, який стікав по його голих плечах, зіскочив зі зруйнованої стінки — та лягла на землю, наче втомлений буйвіл.

— На все свій час, — задихаючись від утоми, промовив Гаті. — О, тоді в Буртпорі мої бивні були червоними від крові! Нумо, діти, натиснемо всі разом на зовнішню стінку. Ну, головами, раз, два, три! — Товста стінка захиталася, тріснула й упала під сильними ударами чотирьох голів. А поселенці заніміли від жаху; вони лише дивилися здалеку на величезні, забруднені глиною голови руйнівників. Потім вони обернулися і щодуху помчали вниз долиною, бездомні, голодні — позаду зникало з обличчя землі їхнє рідне село.

Пройшов місяць, і на місці села залишився поораний рівчаками пустир з купами сміття, які густо вкривала молода ніжна зелень. А до кінця сезону дощів на місці, де шість місяців тому ходив плуг, розкинулися в усій своїй красі Джунглі-переможці.

Каа, великий пітон, який мешкає на скелях, щойно змінив шкіру — можливо, у двохсотий раз від дня свого народження. Мауглі ніколи не забував, що Каа врятував йому життя, коли його захопило Мавпяче Плем’я і понесло до Холодної Балки. І тепер хлопець прийшов привітати Каа зі щасливим завершенням такої непростої та неприємної справи, як зміна шкіри. Цей процес завжди викликає у змії кепський настрій, доки нова шкіра досить не зміцніє і не почне виблискувати своїм неперевершеним сяйвом.

Каа ніколи не дозволяв собі ніяких жартів з Мауглі та приймав його завжди, як і всі інші мешканці Джунглів, за свого справжнього господаря. Пітон одразу поквапився повідомити хлопцю всі свіжі новини, яких у нього завжди було вдосталь. Особливо добре він знав усе те, що стосувалося життя Середніх Джунглів, тобто життя біля землі чи в землі: серед каміння, в норах, у дуплах дерев.

Мауглі сів між кільцями змії та перебирав у руках стару подерту шкіру пітона, яка шматками лежала в щілинах каміння, де її залишив Каа. Щоб Маленькому Брату було краще сидіти, пітон скрутився у такий спосіб, що його тіло набуло форми зручного крісла.

— Навіть луска з очей залишилася на твоїй старій шкірі, — сказав Мауглі. — Якось дивно бачити біля ніг чиюсь шкіру з голови.

— Але ж я не маю ніг, — сказав Каа. — Те, що здається дивним для тебе, мене зовсім не дивує, бо це звичай усього нашого роду.

А хіба твоя шкіра ніколи не зношується і не жорсткішає?

— Коли таке трапляється, я йду купатися. Але, правду кажучи, Пласка Голово, у спеку я б дуже хотів, щоб з мене зійшла, але без болю, вся моя шкіра, щоб я міг бігати зовсім голий.

— Я теж купаюся, але, крім того, ще змінюю свою шкіру, — сказав Каа. — Ну, як мій новий одяг?

Мауглі провів пальцями вздовж навскісних рядів луски, які вкривали величезну спину пітона.

— Луска черепахи твердіша, але не так розмальована, — помітив він, розглядаючи візерунки на спині. — У жаби, моєї тезки, малюнок яскравіший, але шкіра значно м’якша. Дивитися на твою шкіру — справжнє задоволення: вона схожа на різнобарвний віночок лілії.

— Тепер потрібно її змочити. Нова шкіра по-справжньому блищить лише після першого купання.

— То ходімо купатися. Чекай, я понесу тебе, — сказав жартома Мауглі й, сміючись, нахилився, щоб підняти середню, наймасивнішу частину тіла пітона. Це було так само, якби звичайна людина надумала підняти водопровідну трубу в два фути в діаметрі. А Каа, незважаючи на всі намагання Мауглі, продовжував спокійно лежати, пихкаючи від задоволення. Потім почалася звичайна вечірня забава між змужнілим юнаком і пітоном, що виблискував своєю новою шкірою. Вони влаштовувалися один навпроти одного і починали змагатися в силі та спритності. Не було й найменшого сумніву, що Каа міг розчавити десять Мауглі, якби захотів. Але пітон вів гру дуже обережно і використовував лише десяту частину своєї сили. Ці ігри почалися між ними відтоді, коли Мауглі зміцнів настільки, що міг витримувати відносно серйозну боротьбу. Інколи траплялося під час гри, що Мауглі опинявся в кільцях пітона, марно намагаючись звільнити руку і схопити свого суперника за шию. Потім було змагання на спритність: Каа дозволяв Мауглі ловити ногами його хвіст, який він перекидав з одного каменя на інший. Інколи вони ставали один навпроти одного, як два суперники, хитаючись то в один, то в інший бік; кожен очікував моменту, щоб кинутися на супротивника. Мить — і все змішувалося серед хаосу чорних і жовтих кілець, рук, ніг, які то піднімалися, то опускалися.

— Так тобі, так, так! — говорив Каа, завдаючи своєю головою ударів з такою швидкістю, що навіть спритна рука Мауглі не встигала ухилятися. — Тепер я лясну тебе тут, Маленький Брате, а тепер тут! Ще тут! Ну, твої руки задерев’яніли, чи що? А тепер ще тут!

Гр а завжди закінчувалася однаково: пітон завдавав стрімкого удару головою і перевертав хлопця. Мауглі ніколи не міг навчитися ухилятися від цього миттєвого удару, а Каа говорив, що не варто й намагатися.

— Вдалого полювання! — прошипів Каа, закінчуючи гру й завдаючи удару, від якого Мауглі зазвичай летів кроків на десять. Сміючись і часто дихаючи, він звівся на ноги й пішов за Каа до місця його купання, до глибокого ставка, що чорнів між камінням, а на його дні стирчав пеньок величезного дерева. Хлопчик, як завжди, без найменшого звуку, пірнув у воду, а потім з’явився на поверхні так само безшумно; він ліг на спину, заклавши руки під голову. Мауглі лежав так, милувався місяцем, який виходив з-за гори, і тихенько наспівував: