Артеміс Фаул - Йон Колфер

— На війні таке трапляється? — вибухнула Холлі. — Як ви можете таке казати? Життя — то життя.

Рут розвернувся і схопив її за плече.

— Ти зробила все, що могла, Холлі, — сказав він. — Більше нікому б не вдалося. Ти навіть повернула більшу частину викупу. Ти страждаєш на стокгольмський синдром, як його називають люди: надто переймаєшся через тих, хто тебе полонив. Не переживай, це минеться. Але ті люди... Вони знають. Про нас. І їх уже ніщо не врятує.

Фоулі підвів голову від підрахунків.

— Неправда. Технічно. З поверненням, до речі.

Холлі навіть хвилинки не могла згаяти, аби відповісти на привітання кентавра.

— Що значить неправда?

— У мене все гаразд, якщо ти хочеш знати.

— Фоулі! — в один голос крикнули Рут і Холлі.

— Ну, в Книзі написано: «Якщо Людина золото здобуде, Попри довічну магію ельфійську, Тоді те золото їй і належить, Допоки не засне вона одвічним сном». Тож, якщо він виживе, він виграв. Дуже просто. Навіть Рада не піде проти Книги.

Рут пошкрябав підборіддя.

— Чи не час мені хвилюватися?

Фоулі невесело розсміявся.

— Ні. Ті хлопці все одно що мертві.

— «Все одно» — недостатньо.

— Це наказ?

— Так точно, солдате.

— Я не солдат, — буркнув Фоулі та натиснув кнопку.

Батлер мало не закашлявся від здивування.

— Віддав?

Артеміс кивнув.

— Десь половину. У нас іще багатенько лишилося. П’ятнадцять мільйонів доларів за теперішніми ринковими цінами.

Як правило, питань Батлер не ставив. Та цього разу довелося.

— Чому, Артемісе? Можеш мені пояснити?

— Гадаю, що так, — посміхнувся хлопець. — Мені здалося, що ми винні капітанові. Її послуги стали в пригоді.

— Оце і все?

Артеміс знову кивнув. Навіщо розказувати про бажання. Дворецький може визнати це слабкістю.

— Гм. — Не сказати б, що Батлер зрозумів.

— А тепер відсвяткуємо, — змінив тему Артеміс. — Пропоную шампанського.

І хлопець пішов на кухню, поки Батлер своїм поглядом не пропалив у ньому дірку.

Коли підійшли Батлери, Артеміс уже наповнив три бокали «Домом Періньоном».

— Знаю, я ще неповнолітній, але мама не заперечувала би. Лише разочок.

У Батлера стиснулося серце. Проте він слухняно взяв високий тонкий кришталевий бокал.

Джульєтта подивилася на старшого брата.

— Можна?

— Так. — Він набрав більше повітря в легені: — Ти ж знаєш, що я тебе люблю, чи не так?

Джульєттини брови зійшлися на переніссі — від цього шаленіло багато хлопців. Вона поплескала брата по плечу.

— Щось ти дуже емоційний, як на охоронця.

Батлер зазирнув у вічі роботодавця.

Хочеш, щоб ми випили, Артемісе?

Артеміс витримав погляд.

— Так, Батлере. Хочу.

Без зайвих слів Батлер осушив бокал. Джульєтта зробила так само. Слуга одразу відчув транквілізатор, і хоча часу в нього було вдосталь, щоб зламати Артемісові шию, він цього не зробив. Не варто псувати сестрі останні хвилини.

Артеміс дивився, як друзі попадали на підлогу. Шкода, що довелося їх дурити. Та якби вони знали про його план, збудження знівелювало б дію заспокійливого. Хлопець глянув на бульбашки у своєму бокалі. Час переходити до найзухвалішої частини плану. Забарившись лише на одну мить, він одним духом випив шампанське з транквілізатором.

Артеміс спокійно чекав, коли засіб подіє. Довго чекати не довелося, адже кожна доза була розрахована згідно з вагою. Коли думки почали плутатися, він подумав, що може і не прийти до тями. Але хвилюватися було вже надто пізно. Хлопець знепритомнів.

— Вона пішла, — сказав Фоулі та відкинувся на спинку стільця. — Тепер я більше нічого не можу вдіяти.

Вони спостерігали за підготовкою бомби крізь поляризоване скло. То було надзвичайне видовище. Оскільки головна зброя була дуже легкою, потрібно було дуже точно вирахувати радіус. Радіоактивним елементом у бомбі був солініум 2, напіврозпад якого становив чотирнадцять секунд. А це означало, що Фоулі міг налаштувати бомбу на вибух у будинку Фаулів, і жодної травинки б не зачепило.

До того ж сам будинок менше ніж за хвилину перестав би бути радіоактивним. На випадок, якщо солініум поводитиметься не зовсім так, як заплановано, вони будуть захищені полем блокади. Легке вбивство.

— Траєкторія польоту запрограмована, — пояснив Фоулі, хоча ніхто навіть не звертав на нього уваги. — Вона залетить у вестибюль і вибухне. Корпус і годинниковий механізм зроблені з пластика, отже повністю розпадаються. Комар носа не підточить.

Рут і Холлі простежили за бомбою. Як і передбачалося, вона залетіла через розтрощені двері і навіть жодного камінця на середньовічних стінах не зачепила. Холлі перевела погляд на зображення, отримане з камери в носовій частині бомби. Майнув коридор, у якому її зовсім нещодавно тримали в полоні. Порожній. Жодного сліду людини. «Може...» — подумала вона. Може. Вона подивилася на Фоулі й техніку, що його оточувала. І зрозуміла, що людей можна вважати мертвими.

Біобомба вибухнула. Синій спалах сконцентрованого світла бризнув в усі боки, заповнюючи кожен куток своїми смертельними променями. Артеміс Фаул і його помічники не мали жодних шансів.

Холлі зітхнула і відвернулася від моніторів. Попри всі його амбіції, Артеміс був таким же смертним, як і всі. І чомусь їй було шкода, що він загинув.

Рут був більш прагматичним.

— Добре. Застібнули костюми. Приготувалися.

— Там безпечно, — сказав Фоулі. — Вам що, у школі цього не розповідали?

Командир хмикнув.

— Науці я довіряю так само, як і тобі, Фоулі. Радіація має звичку лишатися саме тоді, коли науковець запевняє, що вона зникла. Ніхто не вийде звідси без захисного костюма. Тебе це не стосується, Фоулі. У нас лише двоногі костюми. До того ж, я хочу, щоб ти спостерігав за камерами. Про всяк випадок.

«Який іще випадок?» — здивувався Фоулі, але вголос нічого не сказав. Настане черга і його «Я ж вам казав».

Рут повернувся до Холлі.

— Готові, капітане?

Вони повертаються. Досі Холлі навіть не думала, що їй доведеться побачити три трупи. Але вона знала, що такі вже в неї обов’язки. Вона єдина могла орієнтуватися всередині.

— Так, сер. Уже іду.

Холлі вибрала захисний костюм на вішалці, натягла його зверху комбінезона. Як і вимагали інструкції, вона спочатку перевірила датчики і лише тоді застібнула. Якщо тиск збільшуватиметься, то це може виявитися фатальним.

Рут вишикував команду по периметру. Залишкам першого загону хотілося заходити до будинку не більше, ніж жонглювати смердючими кульками.

— Ви впевнені, що того велетня там немає?

— Так, капітане Кельп.