Артеміс Фаул - Йон Колфер
— Перевір, чи немає пасток.
Батлер зробив крок за поріг. Під ногами хруснули уламки горгулій, що колись прикрашали фасад.
— Ворогів немає. Схоже, це самохідний пристрій.
Візок почав підніматися сходами.
— Не знаю, хто керує цією штукою, та йому можна взяти іще кілька уроків.
Батлер нахилився і обстежив дно візка.
— Вибухівки не видно.
Витяг кишеньковий сканер, розправив телескопічну антену.
— Жучків також немає. Нічого, що можна було б помітити. А тут у нас що таке?
— Ой, — сказав Фоулі.
— Камера.
Батлер простяг руку і витяг об’єктив разом із кабелем.
— На добраніч, джентльмени.
Незважаючи на вантаж, керувати візком було дуже легко. Він слухняно подолав поріг і вкотився у вестибюль. Зупинився і стояв із тихим гудінням, немов чекав, коли його розвантажать.
Тепер, коли вирішальна мить настала, Артеміс мало не перелякався. Важко було повірити, що після стількох місяців він нарешті майже отримав те, чого бажав. Звісно, останні хвилини були дуже важливими і дуже небезпечними.
— Відкривай, — нарешті сказав він, здивований тим, як тремтить голос.
Важко було втриматися. Із широко розплющеними очима підійшла Джульєтта. Навіть Холлі приглушила двигун і спустилася на мармурову плитку. Батлер розстебнув чорний брезент і стягнув його з вантажу.
Ніхто не сказав ані слова. Артемісу здавалося, що десь грає увертюра «1812 рік». Ось воно, золото, лежить сяючими рядками. Воно має особливу ауру — теплу, але й небезпечну водночас. Багато людей віддали б життя або забрали його, аби мати таке багатство.
Холлі стояла, немов зачарована. Ельфи мають особливі почуття до мінералів, майже родинні, адже ті походять із землі. Проте золото вони просто обожнюють. Його сяйво. Його чари.
— Вони заплатили, — прошепотіла вона. — Повірити не можу.
— І я, — пробурмотів Артеміс, — Батлере, воно справжнє?
Дворецький узяв злиток. Колупнув його кінчиком ножа. На поверхні лишилася ледь помітна борозенка.
— Найсправжнісіньке, — відповів він, розглядаючи подряпину, — Принаймні, цей злиток.
— Добре. Дуже добре. Починай розвантажувати. Відправимо візок назад разом із капітаном Шорт.
Почувши своє ім’я, Холлі схаменулася.
— Артемісе, облиш. Жодна людина не може вкрасти ельфійське золото. А пробували не одне століття. ЛЕП зробить усе можливе, аби захистити свою власність.
Артеміс покачав головою. Цікаво.
— Я ж тобі казав...
Холлі схопила його за плече.
— Ти не втечеш! Хіба ти не розумієш?
Хлопець холодно на неї глянув.
— Утечу, Холлі. Подивись мені в очі й тоді кажи, що не зможу.
Так вона і зробила. Капітан Холлі Шорт зазирнула в синьо-чорні очі і побачила в них правду. І на мить повірила.
— Іще лишився час, — у відчаї сказала вона. — Щось має бути. До мене повернулася магія.
Хлопець роздратовано підняв брови.
— Не хочу тебе розчаровувати, капітане, але ти нічого не можеш удіяти.
Артеміс замовчав, перевів погляд до кімнати, де раніше була тераса. «А може... — подумав він. — Чи потрібне мені те золото?» Чи не зіпсують докори совісті радощів від перемоги? Він схаменувся. Триматися плану. Жодних емоцій.
Артеміс відчув, як на плече лягла знайома рука.
— Усе гаразд?
— Так, Батлере. Продовжуй розвантажувати. Попроси Джульєтту, щоб допомогла. Мені потрібно поговорити з капітаном Шорт.
— Ви впевнені, що все гаразд?
Артеміс зітхнув.
— Ні, друже. Не впевнений. Але вже запізно.
Батлер кивнув і повернувся до завдання. За ним собачкою бігла Джульєтта.
— А тепер, капітане, щодо вашої магії.
—- Що з нею? — в очах Холлі блиснула підозра.
— Що мені зробити, аби купити у вас бажання? Холлі подивилася на візок.
— Залежить від того, яке бажання.
Аж ніяк не можна було сказати, що Рут зберігає спокій. Крізь синій купол проривалися широкі стрічки жовтого світла. Лишилися хвилини. Хвилини. Токсичний сигарний дим не допомагає позбавитись головного болю.
— Чи евакуювали персонал?
— Хіба що хтось із них повернувся після того, як ви останнього разу мене про це питали.
— Не зараз, Фоулі. Повір мені, зараз не час. Щось від капітана Шорт?
— Нічого. Ми втратили відео. Здається, батарею пошкоджено. Нам би якомога швидше зняти з неї того шолома, поки мозок дівчинки не підсмажився від радіації. Після стількох зусиль. Шкода буде.
Фоулі повернувся до панелі управління. Червона лампочка почала блимати.
— Зачекайте. Датчик руху. Біля головного входу щось відбувається.
Рут підійшов до екранів.
— Можеш збільшити?
— Не проблема.
Фоулі натиснув кілька клавіш, і зображення збільшилося на чотириста відсотків.
Рут сів на найближчий стілець.
— Я бачу те, про що думаю?
— Авжеж, — посміхнувся Фоулі. — І це навіть краще, ніж повний бойовий комплект.
Холлі поверталася. Із золотом.
Через долю секунди до неї підскочили хлопці зі Служби Вилову.
— Покинемо небезпечну зону, капітане, — поквапив її ельф, підхопивши під лікоть.
Іще один перевірив сканером її шолом.
— У вас зіпсовано джерело живлення, капітане. Необхідно негайно обробити голову.
Холлі відкрила рота, щоб заперечити, але її вже облили антирадіаційною піною.
— Чи не можна зачекати? — сплюнула вона.
— Вибачте, капітане. Важлива кожна секунда. Командир хоче, щоб ви відрапортували до того, як вибухне бомба.
Холлі кинулася до командного пункту. Вона бігла так швидко, що ноги ледь торкалися землі. Офіцери навколо неї перевіряли, що лишилося від осади. Техніки демонтували захисні тарелі, готувалися натиснути на кнопку. Рядові котили візок до транспортерів. Дуже важливо відтягти все на безпечну дистанцію до вибуху.
Рут чекав на сходах.
— Холлі, — вигукнув він. — Тобто, капітане. Ви молодець!
— Так, сер. Дякую, сер.
— І золото. Неперевершено.
— Воно не все, командире. Десь половина.
Рут кивнув.
— Нехай. Решту ми скоро повернемо.
Холлі витерла з лоба залишки антирадіаційної піни.
— Я думала про це, сер. Фаул припустився іще однієї помилки. Він ніколи не забороняв мені повертатися в будинок. Оскільки він мене сам туди і приніс, то можна вважати, що запрошення лишається в силі. Я можу піти і стерти пам’ять мешканцям. Сховаємо золото в стіні, а завтра іще раз зупинимо час...
— Ні, капітане.
— Але, сер...
Обличчя Рута знову стало суворим.
— Ні, капітане. Рада не цяцькатиметься з Людьми Бруду. Таке більше не має повторитися. У мене є накази, і повір мені, вони залізобетонні.
Холлі побігла слідом за Рутом.
— Але ж дівчина, сер. Вона невинна!
— На війні таке трапляється. Так уже їй судилося. Тепер їй нічим