Країна Мумі-тролів. Книга третя - Туве Маріка Янссон
Розділ п’ятий
Туман
Мама, властиво, не сказала нічого поганого, в усякому разі нічого такого, що могло би образити Тата, та все ж Тато образився. Хоча він навіть не зміг би точно пригадати, що саме Мама сказала. Щось про те, що родина більше не потребує риби.
Спершу Мумі-мама висловила недостатнє захоплення щукою. Вони не мали ваги, але й так було видно, що важить рибина понад три кілограми, ну, щонайменше два… Коли, намагаючись прогодувати родину, з нехіттю витягуєш з води одного за одним окунів, то щука — справжня подія. А тут ще й оте, що риби, мовляв, досить…
Мумі-мама звично сиділа біля вікна й малювала. Вона вже розмалювала квітами всеньке підвіконня, і раптом у неї вихопилося, що вона не знає, куди порозпихати рибу, яку без упину ловить Тато. Чи, може, то йшлося про банки для засолення риби, яких уже не залишилося ані одної. А можливо, й про вівсяну кашу, якою вже час поласувати задля різноманітності. Одним словом, про щось таке…
Мумі-тато повісив спінінга на стіну і вийшов прогулятися. Він брів навколо острова самою межею прибою, але мис Рибака обминув стороною.
То був хмарний, безгомінний день. Віяв східний вітер, поверхня моря ледь помітно надималася, перекочуючи довгі хвилі. Море було достоту таке ж сіре, як небо, і здавалося гладеньким, наче шовк. Над самою водою пролетіли, дуже кваплячись, заклопотані власними справами гаги. А тоді знову все завмерло. Мумі-тато чалапав однією ногою у воді, іншою — берегом, капелюх наглядача маяка зсунувся йому на носа. «Ось якби здійнявся порядний шторм… Могутній! Можна було б пометушитися, рятуючи домашній скарб та родину від загибелі. Можна було б піднятися на вежу, щоб визначити силу вітру… а потім зійти вниз і сказати: «Вітер помірний. Жодних підстав для хвилювання…»
Маленька Мю ловила рибку-колючку в калюжці з морською водою.
— Чому не рибалите? — поцікавилася вона.
— Покинув риболовлю, — відповів Мумі-тато.
— Напевно, раді з цього, — зауважила Маленька Мю. — Ви ж не любите довго займатися однією справою…
— Твоя правда! — аж скрикнув здивовано Тато. — Мені й справді стало неймовірно нудно! Як я сам цього не помітив…
Він подався до урвища й примостився у скельному закапелку, де любив усамітнюватися наглядач маяка, щоб подумати. «Треба зайнятися чимось іншим, знайти собі нове заняття. Зробити щось нечуване!» — міркував Мумі-тато.
Але Тато сам не знав, чого йому хотілося. Він був розгублений і почувався цілком вибитим з життєвої колії. Такий стан був у Мумі-тата колись давно, коли донька Капарулі висмикнула килимок у нього з-під лап. А ще подібно почуваєшся, гепнувшись повз стільця. Ой, ні, зовсім не те. Такий стан буває тоді, коли відчуваєш себе одуреним.
Доки Мумі-тато сидів, дивлячись на сіре шовковисте море, яке не мало жодного наміру штормити, відчуття ошуканості ставало дедалі сильнішим. «Зажди-но лишень, — пробурмотів він сам до себе. — Я знайду, як з тобою поквитатися…»
Чи мав він на увазі море, острів, а чи Чорне Око, Тато й сам не знав. Можливо, його погроза стосувалася наглядача маяка або й самого маяка. У кожному разі, Мумі-тато був налаштований дуже грізно. Він труснув своєю збаламученою від думок головою й подався до Чорного Ока. Там він сидів у глибокій задумі над озером, затуливши мордочку лапами. Інколи хвилі прибою перехльостували через поріг, що відмежовував озеро від моря, і тоді блискуче водне дзеркало вкривалося брижами.
«Шторми сотні літ вирували навколо цього острова, — думав Мумі-тато. — Хвилями наносило сюди поплавків, шматочків кори та скіпок, а потім знову відносило в море. Завжди однаково… Доки одного чудового дня… — Тато враз підвів голову — грандіозна, дивовижна думка промайнула в його голові. — А що, як одного чудового дня щось важке прокотилося морським дном, закотилося в Чорне Око, поринуло на дно і зосталося там на віки вічні?»
Мумі-тато зірвався на рівні лапи. Скриня зі скарбами? Ящик контрабандного віскі? Скелет морського пірата? Та що завгодно! Усе озеро може повнитися найнеймовірнішими речами!
Мумі-тато шалено втішився. Враз у ньому все заворушилося, все, що дрімало досі, прокинулося, зашкребло й залоскотало. Здавалося, ніби в Татовому животі випросталися сталеві пружини й привели його в рух. Він сторчголов кинувся додому, одним махом перелетів угору сходами, шарпнув двері й зарепетував:
— Послухай! Я маю ідею!
— Що ти кажеш! — вигукнула радісно Мумі-мама від кухонної плити. — Велику?
— Велику! — відповів Мумі-тато. — Велетенську! Сідай сюди, я тобі зараз розповім!
Мама сіла на одну з порожніх скринь, а Тато заходився розповідати про свої міркування. Коли він закінчив розповідь, Мумі-мама сказала:
— Неймовірно! До такого тільки ти міг додуматися! Там можна знайти все, що захочеш…
— Так воно і є, — погодився Мумі-тато. — Абсолютно вірно — все, що захочеш…
Вони переглянулися і засміялися.
— Коли розпочнемо пошуки? — поцікавилася Мама.
— Негайно, ясна річ! — скрикнув Мумі-тато. — Слід ретельно прозондувати дно. Та спочатку я виміряю лотом глибину. Треба спробувати перенести до озера човна. Ти ж розумієш, якщо я тягнутиму всі знахідки з дна вздовж скельної стіни, вантаж може урватися і знову затонути. До того ж, важливо дістатися середини озера — там, без сумніву, лежать найцікавіші речі.
— Можна тобі допомогти? — запитала Мумі-мама.
— Ні-ні, в жодному разі, — заперечив Мумі-тато. — Це моя робота. А тепер треба пошукати мотузку для лота…
Мумі-тато поліз залізною драбиною на башту і подряпався далі на горище, навіть оком не кинувши на ліхтар маяка. За якийсь час він повернувся з мотузкою.
— У тебе знайдеться щось придатне для лота? — запитав він у Мами.
Мумі-мама притьмом кинулася до кухонної плити й подала Татові праску.
— Дякую, — і Тато миттю зник за дверима.
Мама чула, як він перестрибує через дві сходинки, спускаючись униз крученими сходами, а потім знову все стихло. Мумі-мама сіла біля столу й засміялася.
— Чудово! — мовила вона сама до себе. — Як чудово, хай йому Мара!
Мама вмить озирнулася, але ж, звичайно, нікого поруч не було, хто б міг підслухати, що Мама так бридко лається.
Мумі-троль лежав на своїй галявинці, а над ним шелестіли листям берізки. Вони вже почали жовтіти, і від того ставали ще гарнішими.
Тепер його домівка мала три потайні тунелі: головний вхід, чорний вихід та запасний на випадок втечі. Він ущільнив зелені стіни дому, терпляче посплітавши віття дерев. Тепер галявинка була його власністю, бо він сам її створив.
Мумі-троль більше не згадував про ядучих мурах, які десь під його пухким тільцем поволі ставали
