Країна Мумі-тролів. Книга третя - Туве Маріка Янссон

— Може, цей острів опирається змінам, — обережно зауважила Мумі-мама. — Він такий, як є. У нашій Долині було дещо простіше… У кожному разі я таки спробую закласти садок… Але трохи вище…

Мумі-тато промовчав.

— Та й у самому маяку роботи непочатий край, — вела далі Мама. — Можна змайструвати полички. Гарні меблі… Правда ж? Полагодити ці жахливі сходи… і стелю… Ти й сам знаєш…

«Не хочу нічого лагодити, — думав собі Тато. — Не хочу чистити неводи від водоростей… Я прагну споруджувати щось велике і визначне. Мені так цього хочеться, але я не знаю… О, як неймовірно важко бути Татом!»

Вони рушили далі, до маяка. Мумі-троль бачив, як Тато і Мама зникли з очей, піднімаючись угору схилом, хвости безвольно волочилися за ними услід.

Над горою, де стояв маяк, сяяла усіма своїми барвами обламана веселка. Просто у Мумі-троля на очах вона почала бліднути, і йому враз зблиснула в голові думка, що страшенно важливо потрапити на любу його серцю галявинку, доки веселка ще не згасла. Він сторчголов кинувся до ялинника, упав на живіт і поповз у хащі.

Тепер галявинка належала йому. За похмурої погоди вона була нічим не гірша, ніж у сонячному промінні. Поміж гілками мерехтіло павутиння, посріблене краплинками дощу. Тут було цілком тихо, хоча островом гуляв вітер. І жодної мурахи… Ані одної!

Може, вони лише заховалися від дощу… Мумі-троль заходився нетерпляче висмикувати обома лапами траву. Звідкілясь знову взявся отой дивний запах гасу. Ось вони, полчища мурах, але… мертвих, покручених… Жахлива картина! Тут трапилося жахливе убивство, і жодній мурасі не пощастило врятуватися. Усі захлинулися гасом.

Мумі-троль підвівся, його немов громом ударило: «Це моя вина! Я мав би здогадатися… Мю не з тих, хто буде переконувати, вона вдається до радикальних дій і забирається геть! Що ж мені робити? Що робити?»

Мумі-троль сидів, розгойдуючись туди й сюди, на галявинці, яка тепер цілком, неподільно й навічно належала йому; запах гасу обволікав його з усіх боків. Він міцно в’ївся в хутро, Мумі-троль відчував прикрий запах усю дорогу додому, йому здавалося, що тепер він уже ніколи не позбудеться цього смороду.

— Але ж любчику! — запротестувала Маленька Мю. — Ядучі мурахи, як комарі… їх треба знищувати! Зрештою, ти дуже добре знав, як я їх позбуватимуся… Знав, але в душі сподівався, що я про це не заговорю. Ти сам себе обдурював!

Що Мумі-троль міг відповісти на це?

Того вечора Маленька Мю підгледіла, як Мумі-троль скрадався вересовою лукою, щосили стараючись, щоб його ніхто не помітив. Вона подалася услід за ним й побачила, що він розсипав цукор навколо ялинових хащів, а потім зник у гущавині з бляшанкою у лапах.

«Ха! — подумала Маленька Мю. — Тепер він намагається заспокоїти своє сумління. Я могла би розповісти йому, що ядучі мурахи не їдять цукру і що цукор розтане, бо земля мокра. І що мурахам, до яких я не дісталася, цілком байдужа уся ця історія, і їх абсолютно не треба втішати. Але це понад мої сили. Хай робить, що хоче…»

Наступні два дні Мумі-мама і Мумі-троль тільки те й робили, що вибирали водорості з неводів.

Знову задощило. Пляма на стелі розповзлася, і тепер безупинно чулося: плюсь-плюсь-плюсь у маленькій каструльці, буль-буль-буль — у великій. Тато сидів у маяковій вежі і з глибокою відразою оглядав розбите вікно. Що більше він думав про те кляте вікно, то убогішою ставала його фантазія. Слід було би закріпити його цвяхами зовні. Або ущільнити зсередини, заклеївши мішковиною. Так запропонувала Мумі-мама.

Мумі-тато дедалі більше знемагав він утоми, врешті він ліг на підлогу, уявляючи собі, що це ніяке не вікно, а просто кольорова пляма, гарна, смарагдово-зелена пляма. Татові одразу полегшало, а невдовзі зродилася в голові надзвичайно цікава думка. А що як від мішковини відрізати достатньо широку смужку, нанести на неї клей, а потім розбити зелену віконну шибку на безліч смарагдиків і посадити їх на клей. Тато аж сів, неймовірно захопившись власною ідеєю.

А доки клей не стужавів, у проміжках між коштовностями можна посипати дрібним білим піском. Ні, рисом! Можна втиснути у клей маленькі білі рисові зернятка, здаватиметься, ніби це перли, тисячі перлів! Пояс, гаптований смарагдами та перлами!

Тато підвівся і вдарив молотком по тріснутій шибці. Ударив легенько. Великий кавалок скла упав на підлогу, розсипавшись на дрібні осколки. Тато набрав жменю уламків і з надзвичайною терпеливістю заходився подрібнювати їх на гарні, рівненькі скельця.

Надвечір Мумі-тато спустився з вежі — пояс був готовий.

— Я приміряв його, — сказав Тато. — А потім відрізав добрячий шматок. Тобі пасуватиме.

Мумі-мама одягнула пояс через голову, він зісковзнув на її круглий животик й зупинився саме там, де треба.

— Яка краса! — зраділа Мама Мумі-троля. — Я ще ніколи не мала такої гарної речі!

Від великої втіхи, вона аж споважніла.

— А ми ніяк не могли збагнути, навіщо тобі рис! — вигукнув Мумі-троль. — Рис набухає від вологи… тож ми подумали, що маєш намір якось ущільнити вікно…

— Фантастично! — Маленька Мю була щиро захоплена. — Неймовірно!

Вона переставила каструльку на інше місце, де краплі зі стелі промовляли не «плюсь-плюсь» і не «буль-буль», а «хляп-хляп», і додала:

— Ось і не буде у нас рисової каші!

— Я надто широка в талії, — забідкалася Мумі-ма— ма. — Але ж вівсянка також смачна…

Звістку про вівсянку усі сприйняли у повному мовчанні. Тато раптом почув три варіації мелодії крапель зі стелі, скомпоновані спеціально для нього. Вони йому зовсім не припали до вподоби.

— Любий, якщо вибирати між прикрасами і рисовою кашею… — почала Мама, але Тато її урвав:

— Скільки ми уже з’їли з наших запасів?

— Та чималенько, — обережно відповіла Мама. — Ти ж розумієш, морське повітря…

— Ще щось зосталося? — допитувався Тато.

Мумі-мама зробила якийсь невизначений жест, що міг би означати запаси вівсянки та водночас і те, що все це не має надто великого значення.

І тут Мумі-тато знайшов єдиний правильний вихід із ситуації — він зняв зі стіни спінінг і натягнув на вуха капелюх наглядача маяка. У гордовитій мовчанці він вибрав свою найгарнішу блешню.

Родина шанобливо чекала, а краплі зі стелі цяпотіли і булькали.

— Я трохи порибалю, — незворушно повідомив Тато. — Саме зараз пора на щуку…

Північно-східний вітер видихнувся і вже не мав колишньої сили, однак рівень води залишався високим.

Безупинно сіялася мжичка, гори й море зливалися воєдино, світ став немов безтілесним,