Малий і Карлсон, що живе на даху - Астрід Ліндгрен

А Малий і Карлсон теж спокійно й приємно бавили час перед коминком у Карлсоновій хатці. Карлсон побував на ринку й купив яблук.

— За них чесно заплачено п’ять ере, — сказав він. — Я не хочу, щоб якась перекупка мала через мене збитки, я ж бо найчесніший у світі.

— І перекупка правила за яблука п’ять ере? — здивувався Малий.

— А я не питав її, — відповів Карлсон. — Бо її не і було, якраз пішла випити кави.

Карлсон нанизав яблука на дротину й повісив над полум’ям.

— Угадай, хто найкращий у світі печій яблук? — І спитав він.

— Ти, Карлсоне, — відповів Малий.

Так вони сиділи біля каміна, посипали цукром яблука і їли, а надворі тим часом смеркало.

«Гарно сидіти біля вогню», — думав Малий, бо вже починало холоднішати.

Відчувалося, що надійшла осінь.

— Треба буде скоро вибратись за місто й купити трохи дров у якогось селянина, — сказав Карлсон. — Хоч вони, хитруни, обачні і хтозна, коли п’ють каву.

Він підклав у вогонь дві березові поліняки.

— Але взимку я хочу, щоб мені було тепло, а то я не граюся. Це принаймні селяни повинні знати.

Коли дрова догоріли, в Карлсоновій хатці стало темно. Тоді він засвітив гасову лампу, що висіла під стелею над столярним верстатом. Лампа так затишно освітлювала кімнату і весь той мотлох, що Карлсон наскладав на верстаті!

Малий спитав, чи не погратися їм мотлохом, і Карлсон погодився.

— Але ти повинен спитати, чи я тобі щось позичу. Часом я кажу «так», а часом «ні»… здебільшого кажу «ні», бо це ж мій мотлох, і я хочу його мати, а то я не граюся!

І аж після того, як Малий спитав не один раз, він дістав нарешті в позику старого, поламаного будильника, якого він порозкручував і знову склав докупи. Складати будильника було приємно, кращу розвагу годі було й уявити.

Але потім Карлсон захотів, щоб вони трохи постолярували.

— Це все-таки найкраща забава, і можна зробити стільки гарних речей, — сказав він. — Принаймні я можу зробити.

Він згорнув з верстата весь мотлох і витяг дошки та оцупки, що лежали під канапою. І вони з Малим стругали й прибивали, аж доки потомилися.

Малий збив докупи дві дощечки і змайстрував пароплав. З палички він вистругав димар, і вийшов справді гарний пароплав.

Карлсон заявив, що зробить шпаківню і приб’є на розі своєї хатки, щоб у ній селилися пташки. Але вийшла в нього не шпаківня, а якась дивина.

— Що це таке? — спитав Малий.

Карлсон схилив набік голову й подивився на свою роботу.

— Це… це така собі річ, — мовив він. — Звичайнісінька гарна річ. Угадай, хто найкращий у світі майстер робити речі?

— Ти, Карлсоне, — сказав Малий.

Але був уже вечір, і Малий мав іти спати. Довелося йому покинути Карлсона та його невеличку, таку затишну кімнатку з усім мотлохом, і столярним верстатом, і закуреною лампою, і рубанком, і каміном, де ще жевріли жаринки, що випромінювали тепло й світло. Важко було залишати все це, але ж Малий знав, що може прийти сюди знов. О, як він радів, що Карлсонова хатка стояла на їхньому даху, а не на якомусь іншому!

Карлсон і Малий вийшли на ганочок. Над ними простяглося зоряне небо. Малий ще ніколи не бачив зірок таких великих, так багато і так близько. Ні, звісно, не близько, вони ж віддалені на тисячі миль, це він знав, а все-таки… о, який зоряний дах має Карлсон над своєю хаткою, близький і водночас далекий!

— На що ти там витріщився? — спитав Карлсон. — Мені холодно… Будеш ти летіти чи ні?

— Буду, — сказав Малий.

А другого дня… о, що то був за день! Спершу повернулися Боссе й Бетан, потім тато і нарешті мама. Її Малий найдужче чекав. Він кинувся назустріч мамі, пригорнувся до неї. Хай вона більше ніколи нікуди не їде від нього! Круг мами зібралися всі — і тато, і Боссе, і Бетан, і Малий, і панна Цап, і Бімбо.

— У вас уже нема перевтоми? — спитав Малий. — А коли вона зникла?

— Зникла тоді, коли я одержала твого листа, — сказала мама. — Коли я дізналася, які ви всі «хорі» та «ізольовані», то відчула, що й я стану справді «хора», якщо не повернуся додому.

Панна Цап похитала головою.

— Зробили ви не дуже мудро. Хоч я зможу часом приходити й помагати вам, якщо буде треба. А тепер, — додала вона, — я мушу негайно йти, бо ввечері виступатиму по телебаченню.

Мама, тато, Боссе і Бетан були вражені.

— Справді? — сказав тато. — Тоді ми неодмінно подивимося!

Панна Цап гордо стріпнула головою.

— Атож, думаю, що ви подивитесь. Думаю, що вся шведська людність подивиться!

Вона заквапилась.

— Бо я мушу вкласти зачіску, і скупатися, і зробити масаж обличчя, і манікюр, і приміряти нові черевики. Бо як виступаєш по телебаченню, то треба маги ошатний вигляд.

Бетан засміялася.

— Адже черевиків не видно в телевізорі!

Панна Цап осудливо глянула на неї.

— А хіба я сказала, що видно? Мені треба нових… і взагалі, певніше себе почуваєш, коли знаєш, що в тебе все гаразд. Хоч, може, звичайні люди цього не розуміють. Але хто виступає на телебаченні, той це добре знає.

Вона попрощалась і швидко пішла.

— От і немає більше хатнього цапа, — сказав Боссе, коли за панною Цап зачинилися двері.

Малий задумливо кивнув головою.

— Я її таки трохи люблю, — сказав він.

До того ж панна Цап залишила по собі смачний торт — великий, пухкий, прикрашений шматочками ананаса.

— Ми їстимемо його з кавою ввечері, як будемо дивитися по телевізору на панну Цап, — сказала мама.

Так воно й було. Коли мала настати та очікувана хвилина, Малий подзвонив Карлсонові. Він смикнув за мотузку, сховану за завісою, один-однісінький раз, що означало: «Приходь негайно!»

І Карлсон прийшов. Усі вже сиділи біля телевізора, а на столі стояла таця з кавою і торт.

— Ось і ми з Карлсоном, — сказав Малий, коли вони зайшли до вітальні.

— Ось і я, — сказав Карлсон і всівся в найкраще крісло. — Ну, нарешті в цій хаті з’явилася крихта торта. Давно пора! Можна мені зразу ж покуштувати трошки… чи, швидше, багато?

— Діти одержують свою пайку останні, — сказали мама. — До того ж то моє місце. Ви з Малим можете вмоститися на підлозі перед телевізором. Я вам дам торта туди.

Карлсон обернувся до Малого.

— Ти чув? Вона проганяє тебе, бідна дитино!

Потім він задоволено всміхнувся.

— Добре, що вона проганяє й мене, а то я не граюся. Я люблю