Малий і Карлсон, що живе на даху - Астрід Ліндгрен
Коли Малий убрався, він пішов до кухні сказати панні Цап, що тепер він більше не ізольований.
Вона якраз почала готувати другий сніданок. У кухні міцно запахло прянощами.
— От і добре, — мовила панна Цап, коли Малий розповів, що завтра всі мають вернутися додому. — А то мої нерви більше не витримають.
Вона завзято мішала кописткою в каструлі на плиті. Там у неї були якісь густі драглі, і панна Цап щедро посипала їх сіллю, перцем та іншими присмаками.
— Ось так, — приказувала вона. — Треба ще посолити, та поперчити, та додати всякого коріння, і тоді буде смачно.
Потім панна Цап стурбовано глянула на Малого.
— Ти ж сьогодні не чекаєш того плюгавого Карлсона? Хоч би я останні свої години тут мала спокій.
Та не встиг Малий щось відповісти, як за вікном хтось заспівав радісним голосом:
Прилинь, ясне сонечко,
У моє віконечко…
І на підвіконні вродився Карлсон.
— Гей-гоп! Ось прилинуло ваше ясне сонечко, тепер будемо бавитись. Гей-гоп!
Та панна Цап благально звела до нього руки:
— Ні, ні!.. Все, що завгодно, тільки не бавитись!
— Ну звичайно, спочатку ми поснідаємо, — мовив Карлсон і злетів з підвіконня. Панна Цап уже накрила стіл собі й Малому. Карлсон сів на стілець і взяв ножа та виделку.
— Ну, починаймо! Давайте сніданок.
Він приязно кивнув панні Цап.
— Ви теж можете поснідати з нами. Візьміть собі тарілку й сідайте до столу.
Він принюхався.
— А що ви нам дасте?
— Доброї прочуханки, — сказала панна Цап і почала ще дужче мішати в каструлі. — Принаймні тобі її треба було б дати. Але в мене так болить усе тіло, що, мабуть, я сьогодні не здужаю бігати.
Аж ось панна Цап висипала своє вариво в миску й поставила на стіл.
— Їжте, — мовила вона. — Я поснідаю потім, бо лікар сказав, що мені треба їсти в тиші й спокої.
— Атож, — кивнув Карлсон, — там десь у коробці є сухарі, і ви погризете собі їх, коли ми поснідаємо. Візьмете скоринку і з’їсте в тиші й спокої.
Він спритно наклав собі на тарілку чималу купку пудингу. Зате Малий узяв тільки ложку. Він завжди боявся їжі, якої ще не пробував. А такого пудингу Малий ще зроду не бачив.
Карлсон почав мостити з пудингу вежку і вал навколо неї. Поки він споруджував свою фортецю, Малий обережно скуштував і… ох! Йому забило дух, на очах виступили сльози, а в роті запекло, немов вогнем. Але ж панна Цап стояла й очікувально дивилася на нього, тому Малий мовчки проковтнув той пудинг.
Карлсон глянув на нього з-за своєї вежі й запитав:
— Що з тобою? Чого ти плачеш?
— Я… я згадав щось дуже сумне, — затнувся Малий.
— Ага, — мовив Карлсон і жадібно накинувся на свою вежу. Він засунув до рота першу ложку, та враз зойкнув і зайшовся слізьми.
— Що таке? — спитала панна Цап.
— Мабуть, отрута… Але вам видніше, чого ви сюди намішали, — сказав Карлсон. — Мерщій несіть пожежну помпу, бо в мене горлянка горить!
Він витер сльози.
— А ти чого плачеш? — спитав Малий.
— Я також згадав щось дуже сумне, — відповів Карлсон.
— А що саме? — поцікавився Малий.
— Оцей пудинг, — відповів Карлсон.
Проте їхня розмова не сподобалась панні Цап.
— Майте сором! Тисячі дітей на світі хтозна-що дали б, аби скуштувати такого пудингу.
Карлсон засунув руку до кишені й витяг записника.
— Можна попросити адресу хоч двох таких дітей?
Але панна Цап тільки щось буркнула і не дала жодної адреси.
— То, мабуть, цілий рід якихось малих ковтачів вогню, які тільки те й роблять, що ковтають полум’я та сірку.
Тієї миті в сінях пролунав дзвоник, і панна Цап пішла відчиняти.
— Ходімо подивимось, хто то, — сказав Карлсон. — Може, то хтось із тих ковтачів вогню прийшов сюди, аби хтозна-що віддати за вогненну кашу панни Цап? Тоді треба пильнувати, щоб вона не продешевилась… А то віддасть за безцінь так багато коштовної отрути.
Він побіг до сіней, і Малий за ним. Вони стояли позад панни Цап і, коли та відчинила, почули, як хтось сказав:
— Моє прізвище Пек. Я з Шведського радіо і телебачення.
Малий похолов. Він обережно виглянув з-за сукні панни Цап і побачив, що перед дверима стояв якийсь чоловік, мабуть, один із тих вродливих, розумних і до міри затовстих чоловіків у розквіті сил, яких, за словами панни Цап, повно на телестудії.
— Може, я маю честь бачити Гільдур Цап? — спитав пан Пек.
— Це я, — відповіла панна Цап. — Але я заплатила й за радіо, й за телевізор, тож ви дарма прийшли.
Пан Пек приязно всміхнувся.
— Я не по гроші. Ні, я з нагоди тих привидів, ту ви писали… Ми залюбки передамо ваш виступ.
Панна Цап почервоніла. Вона не могла й слова вимовити.
— Вам погано? — врешті спитав пан Пек.
— Ні, — мовила панна Цап. — Мало сказати погано. Це найгірші хвилини в моєму житті.
Малий стояв позад неї і відчував приблизно те саме. О господи, тепер почнеться жах. Кожної миті пан Пек може побачити Карлсона, і коли завтра мама, тато, Боссе й Бетан повернуться додому, тут буде повно дротів, і телекамер, і до міри затовстих дядьків, і не мати їм більше спокою. О господи, куди ж йому діти Карлсона!
І враз Малому впала в око стара скриня, що стояла в сінях. Там Бетан тримала свої театральні костюми. Вона та ще дівчата з їхнього класу створили собі якийсь безглуздий гурток. Вони часом збиралися в Бетан, перевдягались і бігали по всій квартирі, вдаючи з себе бозна-кого. Дівчата називали те кривляння театром — ото дурні! — думав Малий. Але як добре, що ця скриня тепер стоїть тут!
Малий відчинив віко скрині і схвильовано шепнув Карлсонові:
— Мерщій ховайся сюди!
І хоч Карлсон не розумів, навіщо йому ховатися, він був не з тих, хто відмовляється встругнути якусь штуку, коли того треба. Він хитро підморгнув Малому і вскочив до скрині. Малий миттю зачинив віко. Потім занепокоєно зиркнув на панну Цап і пана Пека: чи, бува, не помітили вони чогось?
Ні, не помітили, бо саме забалакали про те, чого панні Цап так погано.
— Тут нема ніяких привидів, — сказала панна Цап мало не крізь сльози. — То все тільки негідні хлоп’ячі витівки.
— Отже, привидів немає, — мовив пан Пек.
І тоді панна Цап зовсім розплакалась.
— Ні, нема… і я ніколи не попаду в телебачення… лиш Фріда!
Пан Пек ласкаво поплескав її по плечу.
— Не переймайтесь цим, панно Цап. Може, випаде якась інша негода.
— Ні,