Вогонь і крига - Ерін Хантер

— Довгохвосте, — Тигрокіготь перевів свій погляд на світлого вояка, — організуй мисливські групи.

Довгохвіст кивнув, а Тигрокіготь підвівся і попрямував до кубла Синьозірки. Вогнесерд спостерігав, як той зникає за завісою лишайників, і все думав: чи не будуть провідниця з воєводою обговорювати їхню із Сіросмугом бійку?

Голос Довгохвоста розігнав його думки:

— Вогнесерде! Ви з Пісколапкою можете приєднатися до Мишошубки. Сіросмуг піде з Білоштормом і Орляколапом. Мабуть, краще не ставити вас в одну групу.

Вояки здивовано замуркотіли, а Вогнесерд люто примружив очі. Він втішав себе, розглядаючи шрам, який він зоставив на вусі Довгохвоста у перший свій день у таборі, коли цей нахабний вояк почав знущатися з нього.

— Гарна вчора була бійка, — прохрипіла позаду Мишошубка, лукаво дивлячись на нього. — Вона майже компенсувала нам відсутність битви.

Вогнесерд спохмурнів, коли Порохолап додав:

— Ага! Гарно рухався, Вогнесерде, як на кицюню.

Вогнесерд вищирив зуби і втупився в землю, злісно смикаючи пазурами.

Невдовзі обидві групи вийшли з табору разом. Коли мисливці досягли узвишшя, Вогнесерд глянув на небо. Дощові хмари, які насувалися ще звідучора, тепер закрили сонце, а сніг під лапами перетворився на сльоту.

Мишошубка повела Пісколапку і Вогнесерда крізь Високі Сосни.

— Пісколапка піде зі мною, — сказала брунатна войовниця Вогнесердові. — Ти можеш полювати і сам. Зустрінемось у таборі перед сонцепіком.

Вогнесерд не міг не відчути полегшення від того, що зостався сам. Він брів поміж дерев, все ще до кінця не вірячи в те, що вони із Сіросмугом так люто побилися. Вогнесерд почувався понурим і самотнім без свого старого друга, хоч той зараз і був сам на себе не схожий. Чи зможуть вони колись знову бути друзями?

І щойно відчувши м’яке листя під лапами, Вогнесерд збагнув, що приблукав аж до діброви, яка оточувала угіддя Двоногів. Він нараз подумав про Принцесу: чи не привели його лапи сюди самі, бо на те була певна причина?

Вогнесерд попростував до живоплоту і тихенько погукав. Тоді зістрибнув назад до лісу і став чекати на сестру у підліску.

І справді, невдовзі він почув шкряботіння під живоплотом і відчув її знайомий запах. Вогнесерд уже збирався вирушити їй назустріч, коли це зрозумів, що вона не сама.

Орляк зашарудів, і з його хащів вийшла Принцеса. У роті вона тримала маленьке біле кошеня. Коли Вогнесерд підійшов їй назустріч, вона привітно нявкнула йому крізь жмуток шерсті в роті.

Кошеня було зовсім крихітне; Вогнесерд гадав, що найближчу повню воно ще харчуватиметься материнським молоком. Принцеса лапкою розчистила клапоть землі від сльоти і лагідно поклала маля на листя. Потім вона сіла і закутала його своїм товстим хвостом.

Вогнесерда переповнювали почуття. Це було кошеня його роду, народжене кицюнею, як і він сам! Він тихенько підійшов до Принцеси, потерся об неї носом, вітаючись, а тоді схилився і обнюхав кошеня. Воно пахло теплом і молоком — дивно, але чомусь знайомо. Вогнесерд ніжно лизнув його голівку, і воно занявчало, роззявивши рожевий ротик та виставивши напоказ дрібні зубки.

Принцеса глянула на Вогнесерда, очі її сяяли.

— Я принесла його тобі, Вогнесерде, — лагідно нявкнула вона. — Хочу, щоб ти забрав його до свого Клану і він став твоїм новим учнем.

Розділ 21

Вогнесерд пильно дивився на маленьке кошеня.

— Я не очікував… — почав було він. Кіт відвернув погляд і мовчки дивився на свою сестру.

— Мої домашні самі виберуть, де житиме решта, — продовжувала Принцеса. — Але це первісток, і я хочу визначити його майбутнє, — вона підвела голову. — Виховай із нього героя, прошу. Такого, як ти!

Безнастанне почуття самотності, яке так довго нудило Вогнесерда, нарешті почало вгасати. Він уявив собі кошеня серед Клану — як показує йому ліс і як вони разом полюють у кущах. Зрештою, у Громовому Клані з’явиться ще один кіт, який матиме домашнє минуле, як і Вогнесерд.

Принцеса нахилила голову.

— Я знаю, який ти був засмучений через свого новака. Я подумала, якби у тебе з’явився новий учень, та ще і твій родич, тобі б не було так самотньо, — вона витягнула шию і ткнулася носом у бік Вогнесерда. — Я не зовсім розумію звичаї твого Клану. Але побачивши тебе і почувши, як ти розповідаєш про своє життя, я зрозуміла: для мене буде за честь, якщо мій син виросте членом Клану.

У грудях Вогнесерда розлилося тепло. Він подумав про решту свого Клану, про те, наскільки їм були потрібні нові вояки. Попелапка більше ніколи не зможе битися. І що, як зелений кашлюк забрав більше життів, ніж одне — Синьозірчине? Це кошеня потрібне Громовому Кланові.

Раптом він відчув краплі дощу на своєму хутрі. Кошеняті потрібен був прихисток якнайшвидше. Воно здавалося сильним, але було все одно надто маленьке, аби стільки часу витримувати холод і вологу.

— Я візьму його, — нявкнув Вогнесерд. — Твій подарунок неоціненний для Громового Клану. Я навчу його бути найкращим вояком, якого тільки бачив Клан!

Він нахилив голову і підняв котика за зашийок.

Очі Принцеси сяяли вдячністю і гордістю.

— Дякую, Вогнесерде, — муркнула вона. — Хтозна, можливо, він навіть колись стане провідником і матиме дев’ять життів!

Вогнесерд лагідно дивився на її обличчя, яке випромінювало довіру. Його сестра насправді вірила, що це може статися? На нього напав сумнів. Він забирав це маленьке кошеня в табір, заражений зеленим кашлюком. А що, як воно не протягне навіть до новолисту? Проте м’який запах кошеняти заспокоїв його. Воно виживе. Вони одної крові. Вогнесерд глибоко вдихнув. Йому варто поквапитися: кошеняті ставало холодно. Він мигнув Принцесі на прощання і помчав до кущів.

Кошеня було важчим, ніж Вогнесерд думав. Воно звисало з його зубів, б’ючись об передні лапи, і слабко попискувало. Поки він добіг до верху балки, його шия вже нила. Вогнесерд збіг до табору, обережно перебираючи лапами, щоб не послизнутися на розмерзлому снігу.

Біля входу до табору вояк завагався. Спочатку замислився, як пояснити появу цього кошеняти Кланові — йому ж доведеться визнати, що він відвідував свою сестру-кицюню. Але вже було надто пізно. Він відчув, як тремтить котик. Вогнесерд розправив плечі й попрямував ялівцевим тунелем. Раптом голка ялівцю забилася котикові під хутро, і він пронизливо занявчав. Кілька пар очей здивовано повернулися до Вогнесерда, коли він вийшов на галявину.

Обидві мисливські групи вже повернулися. Мишошубка, Білошторм, Пісколапка та Орляколап сиділи на галявині. Не було лише Сіросмуга. Один за одним коти Клану виходили зі своїх кубел. Їхню увагу привернув шум і незнайомий запах. Вони дивилися на Вогнесерда ворожо і спантеличено, ніби побачили чужака.