Вогонь і крига - Ерін Хантер

Вогнесерд мовчав усю дорогу додому. Час від часу він помічав, як Тигрокіготь позирає на нього через своє масивне буре плече. Це була повільна подорож. Світло короткого дня гололисту поволі тьмяніло і вже майже зникло, коли коти вийшли на крутосхил. Вогнесерд зачекав, поки спустяться всі інші вояки. Коли він нарешті увійшов на терен, Тигрокіготь уже пояснював розчарованому Клану, що річка скресла.

Вогнесерд обійшов галявину межею, визираючи Сіросмуга. Йому потрібно було знати, чи, бува, його друг знову не вислизнув. Він інстинктивно рушив до ясел. Коли підійшов уже майже впритул до куща ожини, почув знайоме нявчання.

— Вогнесерде!

Вогнесерд відчув, як десь усередині зажевріла надія. Можливо, Сіросмуг таки був йому вдячний за те, що він зайняв останнє місце у патрулі нападників? Він рушив за голосом свого товариша в тіні позаду ясел.

Вогнесерд тихенько нявкнув у темряву, але ніде не міг побачити Сіросмуга. І тут зненацька щось потужно вдарило його в бік, збивши з лап. Вогнесерд повернувся, насторожившись. У напівтемряві вимальовувалися обриси Сіросмуга в бойовій стійці.

Сіросмуг знову стрибнув. Вогнесерд позадкував — і саме вчасно, бо сіра лапа вояка просвистіла там, де ще секунду тому було його вухо.

— Ти що робиш? — пролепетав Вогнесерд.

Сіросмуг прищулив вуха і зашипів:

— Ти мені не довіряєш! Ти подумав, що я зраджу Громовий Клан!

Він замірився для ще одного удару і цього разу таки зачепив краєчок Вогнесердового вуха.

Від рани всім тілом Вогнесерда шугнули біль і лють.

— Я лише хотів позбавити тебе необхідності обирати! — кинув він. — Хоч я таки не певен, якому Клану ти зараз відданий.

Сіросмуг налетів на нього і поклав на лопатки. Двоє котів билися, випустивши кігті.

— Я сам обираю за себе, — прохрипів Сіросмуг.

Вогнесерд вирвався й осідлав Сіросмуга.

— Я намагався тебе захистити.

— А мені не потрібен захист!

Засліплений люттю, Вогнесерд впився кігтями в Сіросмуга, але той перекинув його через себе, і вони разом викотилися з-поза ясел.

Коти порозбігалися з терену, тікаючи від двох молодих вояків, які насувалися просто на них. Вогнесерд заверещав від люті, коли Сіросмуг вкусив його задню лапу. Він вдарив кігтями і розпанахав Сіросмугові шкіру над оком. Той відповів на удар, розпластавшись на землі та вчепившись зубами в його передню лапу.

— Припиніть це, зараз же!

Від суворого крику Синьозірки обоє котів завмерли. Вогнесерд відпустив супротивника і, повискуючи від болю, відповз убік. Сіросмуг позадкував, наїжачивши хутро. Краєм ока Вогнесерд помітив Тигрокігтя, який навіть не приховував свого задоволення і вищирився, закопиливши верхню губу та оголивши зуби.

— Вогнесерде, я чекаю на тебе у своєму кублі, негайно! — загарчала Синьозірка, її блакитні очі палали. — Сіросмуже, марш до свого гнізда, і щоб носа звідти не потикав!

Інші коти з Клану розтанули в тінях. Вогнесерд вирушив услід за Синьозіркою до її кубла. Він тупо дивився в землю, почуваючись виснаженим і збентеженим.

Синьозірка сіла на піщану долівку і, ніби не вірячи своїм очам, подивилася на Вогнесерда. Тоді люто нявкнула:

— І як це розуміти?

Вогнесерд похитав головою. Яким би лютим він не був, все ж не міг виказати таємницю свого друга.

Синьозірка заплющила очі та глибоко вдихнула.

— Я розумію, що в таборі зараз бушують пристрасті. Але я ніколи не очікувала побачити, як ви із Сіросмугом б’єтеся. Тебе поранено?

Вогнесерд відчував, як ниють його вухо і задня лапа, але повів плечима і промурмотів:

— Ні.

— І ти нічого не хочеш мені пояснити?

Вогнесерд глянув їй у вічі так спокійно, як тільки міг.

— Пробач, Синьозірко. Я не можу пояснити.

«Принаймні це правда», — подумав він.

— Що ж, добре, — нарешті нявкнула Синьозірка. — Ви двоє самі з цим розберетеся. У Клану зараз нелегкі часи, тож я не терпітиму ще й міжусобиць. Ти мене зрозумів?

— Так, Синьозірко, — відповів Вогнесерд. — Можна мені йти?

Синьозірка кивнула, тож Вогнесерд повернувся і вислизнув із її кубла. Він знав, що підвів свою наставницю. Але й розповісти їй усе, як було, теж не міг. Коли Вогнесерд востаннє так зробив, розповівши про Круколапові звинувачення стосовно Тигрокігтя, вона йому не повірила. А якби цього разу повірила, то Вогнесерд би зрадив свого друга.

Відчуваючи нудоту від хвилювання, Вогнесерд прокрався галявиною і заліз до вояцького кубла. Він вмостився у гніздечку біля Сіросмуга і скрутився клубком. Так і лежав, не ворушачись, щоб не потривожити Сіросмуга, аж поки його, зрештою, зморив сон.

* * *

Наступного дня Вогнесерд прокинувся рано-вранці. Сонце ще й не зійшло, і табір був геть порожній, коли він вирушив до кубла Жовтоіклої. Йому хотілося побачити Попелапку.

Жовтоікла ще спала, згорнувшись клубочком побіля хворих кошенят Ряболицьої. Вони тихенько попискували у гніздечках, не розплющуючи очей. Медикицька гучно хропіла. Вогнесерд не хотів її будити, тож тихенько підкрався до гнізда Попелапки і зазирнув усередину.

Маленька сіренька киця також спала. На її шерсті більше не було крові. Вогнесерд замислився: змила вона її сама чи її почистила Жовтоікла? Вогнесерд припав до землі біля Попелапки і спостерігав, як вона дихає. Було щось заспокійливе в тому, як її боки здіймалися та опадали. Зараз вона виглядала цілком умиротвореною, значно спокійнішою, аніж коли він бачив її востаннє.

Наставник сидів біля своєї учениці, аж поки проміння світанку не просіялося крізь папороть. Клан почав прокидатися. Вогнесерд підвівся, а тоді схилився до Попелапки і лагідно торкнувся її своїм носом.

Коли він уже зібрався піти, Жовтоікла потягнулася і розплющила очі.

— Вогнесерде?

— Я прийшов побачити Попелапку, — прошепотів він.

— Їй кращає, — підводячись, нявкнула медикицька.

Вогнесерд полегшено зітхнув.

— Дякую, Жовтоікло.

Коли він вийшов на галявину, Тигрокіготь саме звертався до гурту вояків і новаків. Воєвода одразу ж помітив Вогнесерда.

— Це дуже мило з твого боку — вийти у світ, — прогарчав він. — Сіросмуг щойно теж до нас приєднався. А допіру саме перекинувся слівцем із Синьозіркою.

Вогнесерд зиркнув на свого друга, але Сіросмуг стояв, втупившись у землю. Інші вояки мовчки спостерігали, як Вогнесерд підбіг уперед і сів поруч із Пісколапкою.

— Поки триває відлига, ліси кишітимуть здобиччю, — нявкнув Тигрокіготь. — Для нас це хороша нагода наловити стільки, скільки зможемо.

— Але в нас у сніговій коморі досі є свіжина, — нявкнув Порохолап.

— Яка скоро стане воронячим їдлом, — пояснив Тигрокіготь. — Зараз треба цінувати кожну можливість пополювати. Гололист триватиме, здобич знову зникне, а та, що залишиться, буде надто худою.

Вояки закивали,