Сто років тому вперед - Кір Буличів
— Поквапся, — порадив професор.
Хазяїн нічого не відповів. Екран погас.
Але стало легше — тяжіння зменшилося. Почали підійматися ображені ашиклеки. Деякі поспішали відразу до скла, щоб подивитися, як там ідуть справи. Та їх чекало розчарування: двері на майданчик знехотя відчинились і Посейдон, допомагаючи Поліні й хлопчикові, вивів їх звідти. Від дверей він обернувся. Голова його, яка могла повертатися довкола осі, зробила оберт — наче Посейдон хотів у всіх подробицях запам’ятати цю прірву.
— Тепер, — сказав професор, і Аліса з подивом подумала, як же вона могла прийняти його за дідуся — це ж сповнений сил, упевнений у собі чоловік. — Тепер забери своїх слуг і пропусти моїх друзів сюди.
У відповідь почувся голос:
— Ні, спочатку ви вийдете звідси. Ви загрожуєте моїм ашиклекам.
— Ашиклеки — наша єдина гарантія того, що ми залишимося живі, — відповів професор. — Тому я нічого не можу обіцяти доти, доки не побачу поруч решту полонених.
Настало чекання.
Ашиклеки зрозуміли, що вистава зірвалася. Дехто з них іще стовбичив біля скляної стіни, вдивляючись у темряву безодні, певно, думав, що просто пропустив той солодкий для них момент, коли жертви зникають у прірві, інші юрмилися під дверима, чекаючи, коли їх випустять. Один ашиклек, зовсім ще молоденький, підійшов до Аліси й почав смикати її за рукав. Він був такого ж зросту, як Аліса, і якби не блідість, не нерухомий тваринний погляд, не запущеність, він був би цілком пристойним підлітком. І розуміючи це, розуміючи, що ашиклек не винуватий у тому, що його дідусі й бабусі згодилися стати панами-рабами, Аліса не зважилася його відганяти, а терпіла, поки його допитливі пальці мацали тканину скафандра.
У двері постукали. Тричі. Долинув голос Посейдона:
— Пропустіть наш полк. Він повернувся з передових позицій і бажає відпочити.
Аліса підбігла до дверей, відсунула засув, і полонені зайшли всередину. Юдзо побачив батька й кинувся до нього. Професор обняв сина. Знову засвітився екран. На ньому був Хазяїн.
— Я виконав твої умови, — почав він. — Тепер ви повинні піти звідси й дати моїм ашиклекам спокій.
— Я так боявся за тебе, батьку, — сказав Юдзо, не звертаючи уваги на слова Хазяїна.
— Ти поводився, як справжній мужчина, — мовив професор Комура.
— Я чекаю! — зажадав Хазяїн.
— Зачекаєш, — відповів Комура. — Нам треба порадитися.
Він обернувся до Поліни.
— Як ви себе почуваєте? — спитав він.
— Добре, про мене не турбуйтесь. Якби не Посейдон, ми б уже давно загинули.
— Я виконував свій обов’язок, — відповів робот. — Але чому нас випустили? Що ви придумали?
— Придумала Аліса, — відповів професор. — Це їй я повинен бути вдячний усе життя. Вона збагнула, коли я вже був у повному відчаї, що роботів може зупинити тільки загроза життю ашиклеків. І ми вдали, що збираємося розбити скло.
— Вдали? — спитав Хазяїн, котрий слухав що розмову.
— Не зовсім так, — сказав професор. — Якби це не допомогло, я б розбив скло.
— І загинув?
— Так. І загинув.
— Я б не дала цього зробити, — мовила Аліса Поліні. — І до того ж ми з професором мали рацію. Він потім так здорово вів переговори з роботами, що їм довелося здатись.
— Ми не здалися, ми школи не здаємося, — відповів Хазяїн.
— Помовч, — цитькнув Посейдон. — Ти заважаєш людям розмовляти. Коли треба буде, ми тебе покличемо, вбивце.
— А з тобою я взагалі не бажаю розмовляти, залізна бляшанко, — раптом розізлився Хазяїн. — Тебе я все одно уб’ю. Звідси ти не вийдеш.
— Оце вже зовсім невідомо. Хоча, чесно кажучи, я б залюбки розібрав тебе на запчастини.
— Послухай, роботе, — озвався професор Комура. — Ми залишимося тут, і з нами залишаться всі ашиклеки доти, доки твої слуги не полагодять один із наших кораблів і не повернуть туди все, що а нього вкрали. Після цього ми полетимо.
— Це неможливо, — відповів Хазяїн, трохи подумавши. — Речі, які взято у вас на кораблях, зіпсовано або використано. Вам звідси не вилетіти.
— Ти не брешеш? — запитав професор.
— Я не можу брехати, — відповів Хазяїн. — Мені нема потреби розмінюватися на такі людські дурниці, як брехня.
Ашиклеки з’юрмилися довкола, повискуючи, ніби прохали їх відпустити.
Посейдон ухнув на них, і ашиклеки розбіглися увсібіч.
— Гаразд, — сказав професор. — Поки ми не придумаємо виходу, нам доведеться залишатись тут.
— Ні в якому разі! — вигукнув Хазяїн. — Ашиклеки зголодніють, вони нервують, вони можуть захворіти. Їм пора відпочивати!
— Тоді запропонуй вихід, — мовив Комура.
— Я не можу вас утримувати, — признався Хазяїн. — У мене все розраховано. Я знищую всіх, хто тут опиняється, не через жорстокість, а для того, щоб не позбавляти ашиклеків їхньої їжі. Вам треба полетіти або загинути добровільно.
— Зачароване коло, — озвався Посейдон. — Логічна неув’язка. Полетіти не можна, тому треба полетіти. Треба б перевірити твої блоки пам’яті, кузене. Пора на ремонт.
— Я тебе вб’ю, — повторив Хазяїн. — Я можу вислуховувати образливі слова від людей, але від робота — ніколи!
— Я виходжу! — сказав Посейдон.
— Та постривайте, ви збожеволіли! — обурилась Поліна. — Ви, як діти. Хіба бувають бійки між роботами?
— Це буде не бійка. Це буде смертельний бій, — мовив Хазяїн.
— Згода, — сказав Посейдон. — Іншого мені не треба.
Він упевнено пішов до дверей.
— Посейдоне, я тобі наказую залишатися! — протестувала Поліна.
— Як тільки я порішу цього мерзотника, всі проблеми, буде розв’язано, — відповів Посейдон.