Сто років тому вперед - Кір Буличів
Аліса обернулась. Їй потрібне було щось важке.
На щастя, за спинами в ашиклеків у кутку зали валялися якісь залізяки і навіть металевий брусок, завдовжки два метри. Аліса кинулась туди і з натугою підняла брусок. Хоч сила вага тепер була втричі менша від земної, брус усе одно був важкий.
— Професоре! — закричала Аліса. — Допоможіть мені.
Професор почув її і з подивом глянув у її бік. Либонь, він вирішив, ще вона збожеволіла.
— Що з тобою?
— Допоможіть мені.
— Але там… — Професор показав рукою на стінку, за якою йшов відчайдушний бій.
— Мерщій! — крикнула Аліса, — Можливо, вийде.
Професор підбіг до неї. Рухи його були сповільнені й кроки надто широкі, як завжди буває при малому притяганні.
— Я хочу спробувати! — сказала Аліса. — Адже це роботи, їхнє завдання опікати ашиклеків. Тобто, якщо буде небезпека ашиклекам, то вони злякаються.
— Яка небезпека? Ти хочеш їх убивати?
— Ні. Якщо ми вдамо, що хочемо розбити скло, то всім ашиклекам загрожує загибель. Ну ж бо, допоможіть мені.
Аліса намагалась говорити тихо, бо не хотіла, щоб кібернетичний мозок, який керує кораблем, почув її.
— Але якщо ми розіб’ємо скло?
— Зате помстимося за наших!
Професор вагався.
— Мерщій же! — Аліса сама тягла брус до скла, ашиклеки, які траплялися на шляху, верещали, чинили опір, проте вони так були захоплені видовищем битви, що навіть не оберталися.
Професор підхопив брус, і разом вони пробилися до скла.
Кінець бруса гулко вдарив по склу. Здавалося, що цей гул пронісся по всьому кораблю. Навіть ашиклеки завмерли й перестали верещати.
— Ну ж бо! — закричала Аліса якнайгучніше. — Давайте, бийте! Нехай ми загинемо, але й вони загинуть разом із нами.
Вони знову вдарили по склу. Скло задзвеніло, й Аліса злякалася, коли б не розбити його насправді.
Ашиклеки, мабуть, збагнули, що їм загрожує, і жалібно завили. Це був страшний жалібний звук — кілька сотень істот вили від страху за своє безглузде життя.
— Урра! — кричала Аліса. — В атаку!
Вони відступили на кілька кроків, щоб краще розігнатися.
Аліса встигла подивитися за скло. Там становище було загрозливим. Посейдон був схожий на відому стародавню скульптуру Лаокоона, котрий бореться із зміями. Поліна і Юдзо втиснулись у невелику нішу в стіні, і Поліна намагалася відштовхувати пазурі, які ковзали вже по її скафандру. Якщо зараз кібернетичний мозок не почує, не зрозуміє, що відбувається, то буде пізно.
Аж раптом угорі пролунав голос:
— Зупиніться! Ваші дії небезпечні для ашиклеків. Негайно припинити!
— І не подумаємо! — радісно закричала Аліса. Від полегшення, що її ідея виявилася не безплідною, вона ладна була танцювати. — І не подумаємо! Поки не знищимо все це гніздо!
У двері почали стукати.
— Ну ж бо, ще разок! — закричав професор, який теж зрадів результату.
І вони ще раз ударили по склу так, що воно задрижало, а ашиклеки від жаху забули про виставу й кинулися по кутках.
— Якщо ви не перестанете загрожувати моїм підданим, — вів далі голос, — я вас знищу.
— Спробуйте, — відповіла Аліса, — тільки спробуйте.
Над дверима спалахнув екран. На ньому виник Хазяїн.
Його чорне безоке обличчя не виражало нічого, але він говорив швидше, ніж завжди. І якщо можна сказати про робота «наляканий», то Аліса уперше в житті побачила наляканого робота.
— Чого вам треба? — спитав чорний Хазяїн.
— Перше й негайно, — сказав професор, — збільшити втричі гравітацію. Негайно!
— Навіщо? — не відразу збагнула Аліса.
— Нумо, — сказав професор Алісі. — Біжімо!
Аліса слухняно підхопила брус якомога зручніше, але вдарити вони не встигли.
Ноги в неї стали важкими, і брус сам випав із рук — виявилося, що він неймовірно важкий.
— Що ви наробили! — крикнула Аліса професору.
— Усе гаразд, — відповів той, і не пробуючи підняти брус. — Дивись.
Аліса поглянула за скло і відразу все зрозуміла.
На майданчику становище змінилося.
Поліна і Юдзо опустились на каміння, а Посейдон, стоячи на краю, дивився, як опускаються в прірву, зникають пазурі й мацаки драконів.
Звичайно ж — вага примусила драконів опуститися на дно прірви.
— Ви геній! — Аліса кинулась до професора і обняла його.
Вона ладна була заплакати, та хіба плачуть у скафандрах? Як витреш сльози?
— А тепер, — мовив професор, — негайно випустіть моїх друзів.
— І не подумаю, — відповів чорний Хазяїн. — Вони все одно загинуть.
— Подумай, — спокійно відповів професор. — Ми все-таки розіб’ємо скло, як тільки ти зменшиш знову тяжіння. Ми розіб’ємо скло і в тому разі, якщо твої роботи спробують вирізати двері. Я загину. Але я старий чоловік і своє вже прожив. І я буду радий померти задля врятування мого сина й моїх друзів. Тобі цього не зрозуміти. Та мої друзі в скафандрах. Вони залишаться живі. Загину лише я… і всі твої ашиклеки. Поглянь на них. Поглянь на них востаннє.
— Я не можу цього дозволити, — мовив чорний Хазяїн. — Тоді який сенс у моєму існуванні?
— Я знаю, — сказав професор. — І мені соромно, що першою здогадалась, як упоратися з тобою, вбивце, дівчинка Аліса. Це ж так-просто.
Ашиклеки через