Панна квітів - Валерій Олександрович Шевчук
— Еге ж, бо вона золота, — сказала лялька.
— Я оце навіть подумала: вона дуже й дуже схожа на мою маму.
— Не знаю, — відповіла лялька, — З двору мені не видно.
— Ну, не сердься, — сказала дівчинка, — Хіба можна сердитися на таку гарну й золоту!
— Золоту, — зітхнула лялька, — А золотим одноокі й однорукі не потрібні.
— Одне лише недобре, — шепнула дівчинка, — Мені за тим рахуванням нудно.
— Еге ж, — сказала лялька, — А мені хіба не нудно тут?
— Але я стараюся, я дуже стараюся. Хочу, щоб вона мене полюбила.
— Старайся, — сказала лялька.
— Втомилася я блукати по світі, — зітхнула дівчинка.
— А я стомилася валятися тут, під деревом.
— Ех ти ж хитра! — вигукнула дівчинка, — Все про себе, все про себе. А про мене ти подумала?
— А про мене ти подумала? — спитала лялька.
— Така ж ти вредна, Галю! — спалахнула дівчинка, — Вредна й нерозумна.
— Нерозумна, бо вредна, — зітхнула лялька.
— То й сиди собі під цим деревом, — згорда сказала дівчинка, — Нащо ти мені, багатій, така обдерта потрібна!
— Еге ж, я обдерта, — прошепотіла лялька, — Без руки і без ока. Покинь мене.
— Моя нова мама, — довірливо прихилилася дівчинка до ляльки, — вбере на мене найбільші світові прикраси, уявляєш?
— Ні, — відповіла лялька.
— А я уявляю, бо вже бачила ті прикраси. Диво-прикраси! Тоді я стану гарна-гарна! Як вона!
— Еге ж, золота станеш! — єхидненько мовила лялька.
Тоді розсердилася дівчинка, скочила на ноги, тупнула ніжкою, гордо розпрямилася, задерла носика, зирнула на свою ляльку Галю, мізерну, брудну, мокру й покалічену, губи в дівчинки здригнулися погордливо і, не озираючись, пішла вона в дім, де все ще сиділа й лічила королева Багатства, аж дзенькіт монет сюди долинав…
І так уже вона чекала, щоб минули ці два тижні, так чекала, що аж у вікно перестала дивитися, і вже не бачила ні жуків-цифр, ні чотирьох Нудьг по кутках. Так же вона старалася, так уважно лічила, аж потеплішав зір у її нової мами. Навіть сни у дівчинки змінилися, й снилася вона тільки сама собі, та все в отому уборі пишному, та все у тому камінні коштовному. Прожила вона сім літ на світі і добре знала: є на світі гарне й негарне, а нема такої дівчинки, котра хотіла б бути негарною. Тому заплющувала очі, коли з кутків голосно позіхали Нудьги, і сиділа якийсь час, мріючи. По тому збиралася на силі й знову лічила, бувало, й помиляючись. У такі хвилі зводила на дівчинку золотисті холодні очі королева Багатства і прикрикувала владно і гостро, а маленька, ховаючи очі, просила вибачення, і тільки раз пробурмотіла, що дітям потрібно трохи й побігати, і на свіжому повітрі побувати. І королева знову її відпустила, і дівчинка побігла до своєї ляльки, адже мала добре серце й не могла її забути. Але лялька там, під деревом, німа й нежива зробилася, і скільки не заговорювала до неї маленька, ані згуку у відповідь не почула.
— І нехай! — сказала вона, — Дуже ти в мене прошена!
Вона знову повернулася в хату, задерла носика, але серденько її все-таки щеміло.
Чи не тому дівчинка почала прокидатися ночами, присувалася до вікна і дивилася на облиті місячним промінням краєвиди? Тоді ставалося маленьке диво, бо по місячному промені спускався до неї Місячний хлопчик, одягнений у темну керейку, ставав на підвіконня і дивився смутно.
— Прийшов смутити мене? — спитала в нього дівчинка.
— Авжеж, — мовив тихо Місячний хлопчик. — Це мене до тебе королева Печалі послала.
— А що, не забула вона мене?
— Вона нікого не забуває, — сказав Місячний хлопчик.
— Сердиться на мене?
— Ні, але не забуває. Пусти мене до себе в серце! — попросився Місячний хлопчик.
— Ні, — сказала дівчинка. — Мені в цьому домі добре.
— А от і неправда, — сказав Місячний хлопчик. — Коли було б добре, я б до тебе не прийшов.
— Гаразд, заходь, — шепнула дівчинка. — Тільки тихо будь!
Вона впустила його до себе в серце, і він, згорнувшись там клубочком, висвистував смутненьку мелодію. На те тихо зітхала дівчинка і неспокійно переверталася з боку на бік…
І ось прийшов той день, якого так чекала. Сонце було велике, аж сміялося, королева була гарна, аж світилася. Здавалося дівчинці, що саме в той день побачить вона в королеві Багатства високу й гарну, що знову почала їй снитися, адже королева в той день справді мала бути (так воно й сталося) найгарнішою з гарних, а хіба мама не є найгарнішою з гарних, думала дівчинка. Сподівалася вона, що, надягши прикраси, потепліє королева й усміхнеться до неї так, як того дівчинка давно сподівається, — як ота висока і гарна зі срібної стежки. Тільки тоді маленька знайде справжнє щастя.
Королева встала того дня вранці-рано. Була урочиста й поважна і цілу годину вмивалася у джерельній воді, яку сама принесла у золотому глеку. Маленька ішла побіч неї із меншим, срібним глеком, і їй здавалося, що цілий світ навколо неї заспівав. Їй подобалося йти по вранішній росі, тримаючи на плечі глека й зберігаючи на обличчі таку ж поважність, яка була у королеви. Але цілу годину вмиватися (а вмивалися вони кожна в своїй кімнаті) не мала терпіння, тому підійшла до вікна й задивилася на сяючий простір найяснішого з ясних ранку. А коли дивилася вона у вікно в цьому домі, щось з нею конче приключалося. От і тепер очі її мимохіть зупинилися на блискучій Хмарі, що стояла посеред неба, відтак прилетіло до її серця щось мале й волохате і вкусило, наче комар. Невідь-чому згадала дівчинка свою німу й покинуту ляльку Галю і пошкодувала, що не побачить та її у пишному вбранні.
Але сьогодні був надто урочистий
