Панна квітів - Валерій Олександрович Шевчук

перекидала, навіть коли та чашку розбила, навіть коли цукор висипала, бажаючи потай набрати собі ложечку. Ранками, коли сходило сонце, жінка розчісувала повільно довге, темне волосся малої і зав'язувала в коси стрічки, але все чорні. Вдягла її в чорну плахточку і у вишиту чорним сорочечку. На ніч співала гарних, але смутних пісень, і хоч тішилася дівчинкою й лагідно до неї говорила, сама ж весела не була ніколи. Часто й сльози капали їй з очей, а коли розпитувала дівчинка, що з нею таке, ніколи не відповідала. Навіть милуючи малу, ніколи не всміхалася, ніколи не раділа, ніколи не жартувала.

А рухи мала жінка повільні, наче завчені, а коли ходила по хаті, здавалося — не жива людина це снує, а тінь. Від того дуже невесело було у їхній хаті, та й хата була темна, з мацюпусенькими сірими віконцями, вся сірим павутинням заснована. Тому й дівчинка рідко сміялася, рідко коли жартувала, а вночі їй снилися дивні сни.

Бачила вона якихось дивних сірих істот, котрі скавуліли, плакали й ячали, чула пісні печальні й протяжні, і ходили ті істоти по чорній траві. І тільки раз привиділася їй стежка, ота сама срібна стежка, і тільки раз їй привиділася висока й гарна жінка. Така знайома й рідна, яка їй щось казала самими вустами. Та за тими скавулінням, плачем і ячанням не могла дівчинка розібрати її слів. І от саме в той ранок, коли прокинулася дівчинка після того видіння, побачила вона над собою схилене лице своєї нової матері — і здригнулася мимовільно й сахнулася: уздріла в тому обличчі щось безнадійно чуже.

Після того задумалася дівчинка: ні, справжня мама повинна бути не така, справжній мамі чого б ото вічно смутитися, справжній мамі чому б не сміятися до своєї дитини? Тому втекла з дому, забилася у глухий кут, зарослий бур'яном, і довго дивилася на небо. Бачила там блискучу срібну Хмару й уявляла на ній блискучий срібний палац, у якому мала б жити висока й гарна, котра так чудово всміхається. І знову проступили в неї на очах сльози, кришталики сліз, і дивилася вона на райдужні кола, на барви, в яких найбільше було червоного, але цього разу на стежці не побачила нікого — жаль їй стало, дивний біль торкнувся її серця.

— А що, Галю, — сказала вона своїй ляльці, — невесело нам живеться?

— Невесело, — відповіла лялька і моргнула своїм єдиним оком.

— Ця моя нова господиня чудна, — сказала ляльці, — Не знаєш чому?

— Не знаю чому, — відповіла лялька.

— Тому що вона смутна й невесела.

— Сумна й невесела, — сказала лялька.

— А сумна й невесела чи ж може стати моєю мамою?

— Таки не може, — сказала лялька.

— Що ж мені робити, Галю?

— Щось роби, — сказала лялька, — Бо все, що ти зробиш, — зробиш.

— Не смійся з мене! — мовила крізь сльози дівчинка, — Не смійся, бо я сама не знаю, що ліпше, а що гірше. Що воно і як воно?

— А що воно і як воно? — спитала лялька.

— Не базікай! — закричала дівчинка і навіть дала своїй ляльці Галі лупанця. І лялька після того й справді замовкла, бо чого б це вона не ображалася на лупани, коли її господиня через те і чужу жінку покинула? Ноги в неї мотилялися як неживі, єдина рука виставилася вперед, а єдине око аж заблищало від образи.

— Отака я в тебе нерозумна, — сказала дівчинка, — набила тебе, а не знаю чому.

— Бо ти нерозумна, — прошепотіла ледь чутно лялька.

Тоді дівчинка пригорнула ляльку до себе, притулила до грудей, обцілувала її, і вони трошки разом і поплакали. А потім вони в тому закутку, в бур'янах, сміялися й шепотілися, бо хоч і сварилися часом, а одна без одної таки не могли…

Чотири скрині було в їхній хаті. Чотири міддю й залізом окуті скрині. Спершу не відала дівчинка, що в тих скринях, бо коли мала відчиняти скрині, господиня відсилала маленьку надвір. Дівчинка була слухняна і йшла, навіть у вікно не підглядала, а коли поверталася, скрині були знову замкнуті і холодно світили начищеним залізом та міддю. Сама ж жінка ставала після того ще печальніша, тільки пригортала до себе малу, начебто трошки й розпогоджувалася. Працювати ж дівчинці у неї випадало небагато: пряли вони з жінкою пряжу і сукали з неї нитки.

— Так мені дивно у вас жити, — сказала якось дівчинка.

— Чому ж дивно? — спитала жінка.

— Бо ви смутні й невеселі, — сказала маленька, — Мені біля вас самій смутно робиться. Чому ви смутні й невеселі?

— Так і мусить бути, — сказала жінка й погладила малу по голові.

— Чому ж мусить бути?

— Могла б уже здогадатися, стільки в мене проживши. Я — королева Печалі, — сказала жінка, — А оці скрині… Не знаю, чи й казати тобі дочасно?.. Не доросла ти, не знаю, чи зрозумієш…

Дівчинка подивилася на королеву Печалі широкими очима: трохи страшно їй стало.

— Еге ж, я — королева Печалі, — повторила жінка і пригорнула до себе дитину, — І робота моя: посилати смуток і печаль на землю. У цих скринях вони й заховані: в одній — Смуток, а в другій — Печаль…

— А що в тих двох? — спитала дівчинка.

— А в тих двох — Горе й Біда, — сказала жінка й гірко похилилася, — Тяжко мені з такою роботою, от я й згодилася донечку собі взяти. Чи гаразд тобі в мене живеться, дитино?

— Гаразд, — прошепотіла дівчинка, — Тільки дивно якось!

— А ти не дивуй, — сказала жінка, в її чорних очах вперше заграли блискучі іскри, — Дивися на мене і знаходь у мені свою маму. Шукай її, шукай і люби. Тоді, може, і я веселіша стану.

Але дівчинка в цей день найменше бачила в ній маму. Вона затремтіла, як осиковий листок, злякано зирнула на скрині, що стояли в хаті. І здалося їй, що