Снігова королева - Ганс Хрістіан Андерсон
— Сьогодні увечері, — вигукнули панночки, які прикрашали деревце, — наша ялинка буде неперевершена!
«Швидше вже прийшов би той вечір, — думала сама ялинка, — щоб нарешті запалали свічки! Тоді я нарешті дізнаюсь, що ще має статись. Чи прийдуть дерева з лісу, щоб побачити мене? Цікаво, може, повз вікна пролітатимуть горобці й поглядатимуть на мене? І чи буду я далі рости тут, з усіма цими прикрасами і влітку, й взимку?» Але від здогадів було мало користі. Від думок у ялинки розболілась кора, а це для струнких дерев так неприємно, як для нас головний біль.
Зрештою запалили свічки, і ялинка аж сяяла. Вона так тремтіла з утіхи всіма своїми гілочками, що одна зі свічок упала поміж зеленої хвої й підпалила гілля.
— Допоможіть, допоможіть! — вигукували панночки.
Але небезпеки не було — вогонь дуже швидко погасили. Після цього ялинка намагалась не тремтіли, бо вогонь дуже її налякав. Вона дуже дбала про те, щоб не зачепити якусь із прикрас, навіть якщо їхнє сяйво засліплювало її.
Незабаром двері широко відчинилось, до кімнати забігли діти. Здавалося, вони повалять ялинку на своєму шляху. За ними спокійно увійшли дорослі. Діти на мить завмерли — вони аж замовкли з подиву, але потім вони знову закричали від радості й весело затанцювали довкруж ялинки, один за одним знімаючи з неї подарунки.
«Що вони роблять? І що буде далі?» — думала ялинка. Зрештою свічки догоріли, і їх зняли. Дітям дозволили розібрати все, чим була прикрашена ялинка.
Дітлахи юрмою накинулись на деревце, аж гілки затріщали. І якби ялинка не була прикріплена блискучою зіркою до стелі, вона просто впала б на долівку. Потім діти танцювали зі своїми гарними іграшками, і ніхто більше не звертав уваги на ялинку. Тільки няня підійшла ближче й почала зазирати поміж гілля, щоб подивитись, чи не забули там випадково яблуко чи горішок.
— Казку, казку! — закричали діти, тягнучи за собою до дерева невисокого гладкого чоловіка.
— Тепер ми будемо у зеленому затінку, наче в лісі, — сказав чоловік і сів під ялинкою. — Деревце послухає казку разом з нами. Але я розкажу лише одну історію. Про кого ви хочете послухати? Про Іведе-Аведе, чи про Шалама-Балама, який упав зі сходів, але мерщій підвівся і зрештою одружився з принцесою.
— Іведе-Аведе! — кричали одні.
— Шалам-Балам! — кричали другі.
Здійнявся неабиякий галас. І тільки ялинка мовчала і думала про себе: «Не уявляю, що мені робити», — проте вона вже розважила дітей так, як вони того бажали. Тоді старий чоловік розповів малим слухачам казку про Шалама-Балама: як він упав зі сходів, як підвівся і як одружився з принцесою. Діти заплескали в долоні й закричали:
— Розказуй ще! Розказуй ще! — вони хотіли почути ще й казку про Іведе-Аведе.
Незабаром свято скінчилось, усе стихло. Ялинка поринула у думки. Ще ніколи пташки в лісі не розказували їй таких казок, як «Шалам-Балам», що примудрився впасти зі сходів, але все одно одружитись із принцесою.
«Ох! Що ж, таке в житті трапляється», — думала ялинка. Вона вірила кожному слову, бо ж казку розповідав такий приємний чоловік! «Втім, — міркувала ялинка далі, — хто знає? Може, я теж упаду, а потім вийду заміж за принца?»
Деревце з радістю чекало наступного вечора. Ялинка думала, що її знову прикрасять іграшками й позолоченими фруктами та запалять вогні.
«Завтра я не тремтітиму, — вирішила вона. — Я буду тішитися своїм блиском і послухаю казку про Шалама-Балама знову, а може, й про Іведе-Аведе». Так ялинка у задумі простояла цілісіньку ніч.
Зранку прийшли служниці та покоївка. «Зараз, — думала ялинка, — вони знову прикрашатимуть мене». Але вони витягнули її з кімнати й потягли сходами на горище, а там кинули на підлогу, в темний куток, куди не доходило денне світло, і покинули на самоті. «Що це означає? — думала ялинка. — Що я тут робитиму? Тут нічого не чути».
Тепер ялинка мала вдосталь часу на роздуми, адже минали дні та ночі, а за нею не приходили. Якщо хтось і зазирав на горище, то тільки для того, щоб покласти коробки у куток. Тож ялинка тепер була цілком схована від світу — раніше такого ніколи не траплялось. «Зараз зима, — думала ялинка. — Земля тверда й покрита снігом, тому люди не можуть посадити мене. Перечекаю тут, аж настане весна. Усі тут такі добрі до мене! Звісно, мені хотілося б, щоб тут було не так темно й самотньо. Аби ж тут був хоча б один зайчик, на якого я могла би поглянути. У лісі було так приємно, коли землю вкривав сніг і повз мене пробігали зайці, навіть коли вони перестрибували через мене, хоча я цього тоді й не любила. Ох! Як тут самотньо!»
І раптом почувся писк. Це була маленька мишка, вона обережно повзла до ялинки. Потім з’явилась ще одна. Вони обидві понюхали ялинку і залізли між її гілки.
— Так холодно, — сказала маленька мишка. — Нам буде тут значно затишніше, правда ж, старенька ялинко?
— Я не стара, — промовила ялинка. — Є багато значно старших за мене.
— А звідки ти? І що ти знаєш? — запитала миша, бо була дуже допитлива. — Чи бачила ти найгарніші місця на світі? Чи можеш нам про них розказати? Чи була ти у коморі, де на полицях лежить сир, а зі стелі звисає окіст? Туди ми заходимо худими, а звідти виходимо повними.
— Я нічого не знаю про це місце, — відповіла ялинка. — Але я знаю ліс, де світить сонце й співають пташки.
І ялинка розповіла мишам про свою молодість. Вони ще такого не чули на своєму віку. Миші слухали дуже уважно, а потім сказали:
— Ти стільки всього бачила! Мабуть, ти була дуже щаслива.
— Щаслива! — вигукнула ялинка. І коли вона обдумала все, що їм розповіла, то сказала: — Ох, так! Все ж таки то були щасливі дні.
А коли ялинка розказала про вечір перед Різдвом, коли її прикрашали ласощами й вогниками, миші сказали:
— Ти була тоді по-справжньому щаслива, стара ялинко!
— Я не стара, — відповіла ялинка. — Я прийшла з лісу тільки цієї зими і виросла не так давно.
— Ти так гарно розказуєш! — сказали мишки.
Наступної ночі вони привели ще четверо інших мишей, щоб послухати історії, які розповідала ялинка. Чим більше вона розповідала, тим більше згадувала.
— Це були щасливі дні. Може, вони ще колись повернуться. Шалам-Балам упав зі сходів, та все одно одружився з принцесою. Може, і я колись отримаю
