Снігова королева - Ганс Хрістіан Андерсон
Ялинка
Далеко в лісі росла гарненька маленька ялинка. Вона почувалася нещасною, бо дуже хотіла бути високою, як її сусіди — сосни та ялини, що росли поруч. Сонце світило, легенький вітерець бавився з гіллям, повз ялинку проходили дітлахи, весело перемовляючись, але вона на все це не зважала. Інколи дітлахи несли великі кошики з малиною та суницями. Вони сідали перепочити біля ялинки й захоплювались нею, але від цього ялинка почувалася ще більш нещасною.
Кожного року на ялинці виростали нові пагони. Вона росла і скаржилась:
— Ох! Хотіла би я бути такою високою, як інші дерева. Тоді б я розкинула гілля на всі боки, пташки звили б гнізда у моїй кроні, і я статечно погойдувалася б під вітром, як мої високі побратими.
Деревце було настільки невдоволене, що не раділо теплим сонячним променям, птахам, рожевим хмарам, які пропливали по небу. Інколи взимку, коли землю вкривав сніг, повз ялинку скакав заєць і навіть перестрибував через неї! Деревце неабияк ображалось на таку неповагу. Коли минуло дві зими й почалась третя, ялинка виросла, і тепер заєць мусив її оббігати. Але вона досі не вгамувалась і нарікала на життя:
— Ох, якби ж я швидше могла вирости високою та дорослою! Немає нічого гіршого на світі, ніж бути маленькою.
Восени, як зазвичай, прийшли лісоруби і зрізали кілька найвищих дерев. Молода ялинка вже підросла і тепер здригалась, коли бачила, як величні дерева падали на землю. Коли на них обтинали гілки, стовбури виглядали такими голими, що їх заледве можна було впізнати. Потім стовбури вантажили на вози й кіньми тягнули з лісу. «Куди їх забрали? Що з ними буде потім?» — молодій ялинці страшенно кортіло знати відповіді на ці запитання. Тож навесні, коли з вирію повернулись ластівки й журавлі, вона запитала в них:
— Чи не знаєте ви, куди забрали ті дерева? Чи не стрічали ви їх, бува?
Ластівки нічого не знали, але журавель трошки поміркував, а тоді кивнув головою і сказав:
— Думаю, я знаю. Коли я летів до Єгипту, то зустрів кілька кораблів. Їхні новенькі щогли пахли хвоєю. Я думаю, що це могли бути ці дерева, — вони виглядали дуже, дуже статечно.
— Як би я хотіла вирости такою високою, щоб мене забрали в море! — зізналась ялинка. — А що таке — море? На що воно схоже?
— Треба занадто багато часу, щоб це пояснити, — сказав журавель і заспішив кудись.
— Насолоджуйся своєю юністю, — промовив сонячний промінь. — Насолоджуйся молодим буянням і життям.
І вітер поцілував деревце, а роса скропила її слізьми. Проте ялинка не звертала на них уваги.
Надійшли різдвяні свята, і люди зрубали багато молодих деревець — навіть нижчих і молодших, ніж ялинка. Вона сумувала вдома, у своєму лісі, й не цінувала ні відпочинку, ані спокою. А молоді деревця повантажили на сани й повезли.
— Куди вони мандрують? — запитувала ялинка. — Вони не вищі за мене. Як по правді, одне навіть нижче. І чому їм не обрізали гілки? Куди ж їх забрали?
— Ми знаємо, ми знаємо, — цвірінькали горобці. — Ми зазирали у вікна будинків, що стоять у місті, й тепер ми знаємо, що з ними роблять. Їх ошатно прикрашають найчарівнішими прикрасами. Ми бачили, як вони стоять посеред теплих кімнат, оздоблені різними гарними речами: медовими пряниками, позолоченими яблуками, іграшками і сотнями воскових свічок.
— А далі, — запитувала ялинка, й від хвилювання тремтіли всі її гілочки, — що відбувається далі?
— Далі ми не бачили, — відповіли горобці. — Та нам і цього досить.
«Хотіла б я знати, чи станеться колись щось таке прекрасне зі мною? — думала ялинка. — Певно, це навіть краще, ніж плавати морями. Я цього прагну всією душею! Ох! Коли вже знову буде Різдво? Зараз я така ж висока й пишна, як ті ялинки, котрі забрали минулого року. Якби ж то я зараз лежала на санях, або стояла у теплій кімнаті, прикрашена всіма цими блискітками й гарними речами! А потім? Певно, щось навіть краще й прекрасніше, інакше для чого ялинку прикрашали б? Звісно, далі має статись якесь диво! Але яке? Я просто знемагаю від очікування. Навіть не знаю, що зі мною».
— Тішся разом з нами, — промовляли до ялинки вітерець і сонячні промені. — Насолоджуйся життям на свіжому повітрі.
Але дерево досі не вміло радіти життю, хоч і росло щодня. Аж випадкові перехожі почали казати:
— Яка гарна ялинка!
Наближалось Різдво. Невдоволену ялинку зрубали першою. Коли сокира відітнула стовбур, ялинка застогнала і впала на землю. Вона миттю забула всі свої передчуття щастя й відчула сум за домівкою в лісі, яку доводиться покидати. Вона знала, що більше ніколи не побачить рідних старих побратимів-дерев, так само як і низеньких кущів й різнобарвних квітів, що росли поруч. Може, їй не доведеться більше бачити навіть птахів. Та й подорож виявилася не надто приємною. Ялинка прийшла до тями тоді, коли її вивантажили на внутрішньому дворі якогось будинку разом із кількома іншими деревами. Вона почула чоловічий голос:
— Нам потрібна тільки одна. Ось ця — найгарніша.
Потім прийшло двоє служників у чудових лівреях і віднесли ялинку до великої зали. На стінах висіли картини, біля великого каміну стояла чимала китайська ваза, розмальована левами. А ще там були крісла-гойдалки, диванчики, оббиті шовком, і великі столи, де лежали картинки, книжки й іграшки, що коштували купу грошей, — принаймні так казали діти. Потім ялинку поставили у велику бочку, наповнену піском. Як вона тремтіла! «Що зі мною станеться далі?» — думала вона. Прийшло кілька молодих панночок і разом зі слугами заходились прикрашати дерево. На одну гілку вони повісили маленькі кошички, вирізані з кольорового паперу, і кожен кошичок був наповнений льодяниками. З інших гілок звисали позолочені яблука й волоські горіхи — здавалось, ніби вони тут і ростуть. А зверху по колу розмістили сотні червоних, блакитних, білих свічечок — їх міцно закріпили на гілках. Ляльок, дуже схожих на справжніх дітей, посадили під зелену хвою — ялинці ще ніколи не доводилось бачити таких речей, —
