Гуси-лебеді летять - Михайло Опанасович Стельмах
— А тепер їдьте!
— Ми ще маємо час, — засміялися продагенти.
— Ніхто не знає свого часу і гробовища, — чавив і зчавити не міг злобу. — Їдьте, поки тихо лихо.
Продагенти обізвали його чмурем і почали погрожувати оперативною трійкою, яка в ті часи на місці чинила суд і розправу. І тоді посатанів Порфирій. Пригинаючись, він метнувся до хати, вихопив з піхов шаблю і кинувся на продагентів. Вони, не чекаючи такого, розлетілись із його подвір'я і помчали по допомогу в повіт. А Порфирій, переодягнувшись, взяв свою золоту імператорську зброю, шаблю, вузлик з одягом і подався у банду.
В лісі він одразу ж попросив у отамана кількох бандитів, щоб зловити продагентів. Але той лише засміявся:
— Дядько завжди залишиться дядьком; політики нема, чоловіче, в твоїй голові!
— Яка ще тут може бути політика? — відмахнувся од ненависного слова.
— А ось яка: тільки дурні нищили тих, що викачували хліб. А ми їх пальцем не зачепимо. Хай наш дядько на власній шкурі відчує, що таке продрозверстка, тоді він добрішим стане до нас.
Через деякий час Порфирій відчахнувся од банди і почав самотньо блукати в лісах, зрідка ночами навідуючись на свій хутірець, на своє померхле щастя…
І от в стражданні і непевних надіях стоїть він зараз бандитом, вовкулакою перед своїм колишнім товаришем, шукаючи на його обличчі хоч крихітку співчуття.
— Нарешті позбувся свого залізяччя, — з клекотом, хрипом і болем вичавлює він з себе. — Що тепер, Себастіяне, маєш робити зі мною?
— Буду дивитися на портрет цього телепня, прислухатись до кавчання у його душі й думати, як вона од святого хліба, од землі і любові докотилася до бандитського ремесла, — гнівно кидає голова комнезаму.
Порфирій здригається:
— Не печи хоч ти мене, Себастіяне, не печи.
— Хай тебе чорти на тім світі печуть! А в мене є інша робота.
Бандит безнадійно махнув рукою:
— Тепер буде кому пекти і на цьому, і на тому світі. На це не треба великого розуму. Надивився на тих, хто уміє пекти і впекти… А пам'ятаєш, Себастіяне, як ми з тобою колись у церковноприходській на одній тримісній парті сиділи? Ти з одного краю, а я з другого.
— А тепер стоїмо наче на двох краях землі… Бач, коли школу згадав? Чого ти з цим словом не прибіг до мене перед тим, як у банду гайнув? Ти ж не дурний чоловік.
— Чого? Бо злоба не тримається біля розуму, — аж якось живовидячки осів Порфирій.
Дядько Себастіян пильно подивився на нього, стримав гнів і спокійніше спитав:
— Яка ще напасть коловоротить тобою?
— Невідомість, тільки вона, бо не знаю, яким буде мій судний день… Ти, може, десь тихенько підкажеш, що саме завело мене в ліси. Я озлобився, Себастіяне, озлобився і до краю заплутався.
— Чого ж ти заплутався? Пожалував хліба, а душі — ні?
— Навіть трохи не так, Себастіяне… Ось тоді, коли в мене вигрібали зерно й душу, одна думка наче навпіл розкраяла мій мозок: хіба це життя, коли свій свого починає їсти, коли свій на свого дивиться, наче на ворога? І це мене погнало в чорний закуток. Та хіба тільки мене… Що тепер маю робити в цьому світі?
— Поки що сідай за стіл! — наказує дядько Себастіян і, щось роздумуючи, дивиться у вікно.
Порфирій сідає за стіл з другого кінця, подалі від бандитської і імператорської зброї, а дядько Себастіян кладе перед ним цупкий, мов жерсть, аркуш паперу, чорнильницю, ручку.
— Пиши!
— Що саме? — бере в брудні з великими пазурами пальці ручку.
— Пиши, що ти, сякий не такий, навіки пориваєш з бандитизмом, з усією контрреволюцією, з безпутністю, признаєш закони Радянської влади і не будеш, як елемент, брати участі в політиці. Зрозуміло?
— Потрібна мені ця політика, — обома руками відганяє щось од себе Порфирій. — Моя політика в землі лежить, коли б тільки самому не лягти в неї. — Він довго пише свою дивну сповідь, потім хукає на неї, перечитує, подає дядьку Себастіяну і, міняючись од якоїсь лихої думки, говорить: — От і дійшов чоловік до найстрашнішого… А тепер що скажеш ім'ям власті?
— Іди додому! От і все моє казання! — спідлоба насмішкувато дивиться дядько Себастіян.
Порфирій розгублено і недовірливо поглянув на нього:
— Як ти сказав? Додому йти?
— А куди тобі ще хочеться?
— Нікуди, ой, нікуди, Себастіяне! Я ладен повзти на колінах до дітей, до жінки.
— То краще ходити, а не повзати вчися. Повзати і гадина вміє.
В очах Порфирія починають шаленіти надія і мінлива радість.
— Себастіяне, а більше нічого мені не треба?
— Чи знайдеться чоловік, якому не треба було б більшого, ніж він має.
— Я не про це, Себастіяне… Я, значить, питаю: у повіт, у Чека, мені не треба?
— В Чека без тебе, дурню, вистачить роботи… До твого папірця я ще в повіті, де треба, скажу слово: як-не-як на одній парті сиділи…
— Ой спасибі тобі, Себастіяне, повік не забуду. Скільки ж я передумав про Чека, скільки одна згадка про нього каламутила душу… Невже оце зараз я повернусь, переступлю поріг і піду додому?…
— Отак усе і зробиш: повернешся, переступиш поріг, та й будь здоров.
Порфирій тихенько заклекотів, засміявся, обернувся, з-за плеча глянув на голову
