Гуси-лебеді летять - Михайло Опанасович Стельмах

— Добрий вечір! — владно здоровкається вершник на мальованому коні, а двоє других, з карабінами в руках, залишаються трохи поодаль.

— Доброго здоров'я, коли людина добра, — відповідає дід. В його голосі не чути ні страху, ні тривоги.

— Що везеш, чоловіче?

— Онука, не перелякайте його.

— Дітей ми не лякаємо, — стишив голос вершник. — А зброю не везете?

— Нащо нам таке сміття!? — замахав руками дід. — Надокучило й остогидло воно. Ось заробив собі зерна, то й уся моя поклажа.

Вершник красиво прихилився до воза, рукою поторгав мішок, сіно, а потім підвів одну брову на мене і змовницьки запитав:

— Злякався?

— А ви б хіба не злякалися? — ще з опаскою пробурмотів я.

— Звичайно, злякався б, — закивав головою вершник. — Як тебе звати?

— Михайлом.

— Славне ім'я. У школу ходиш?

— Ні.

— Еге, — невдоволено випнулись губи у вершника. — Як же ти дав такого маху?

— Мусив, бо на зиму нема чобіт.

— А ви хіба не з багатих?

Я ображено потискую плечима, а верхівець починає сміятися, і тільки тепер на його картузі помічаю п'ятикутну зірку. Виходить, я даремне бив дрижаки.

Пересміявшись, червоноарміець серйозно каже до мене:

— Тепер безчобіттям, хлопче, нікого не здивуєш — ще дуже бідні ми. Та все одно маємо вчитися: так революції треба! Зрозумів?

— Аякже, геть-усе зрозуміли, — каже дід і похитує сивою головою.

— Що ж ви геть-усе зрозуміли? — лукаво підсміюється вершник.

— От слухай: революції треба хліб… — починає дід, а вершники дружно регочуть.

— Хіба не вгадав? — дивується дід.

— Угадали, угадали, та не все.

— А хто його все вгадає? На це треба голову, як діжку, мати. Тільки я ще не доказав… Кому тільки не треба було нашого хліба? Чисто всім! І діти наші були потрібні всім до чужої роботи, а не в школі. Ось воно й вийшло так: і ноги в нас не взуті, і голови босі.

— Еге, діду, то ви голова!.. Усе збагнули! — здивовано і весело заговорили вершники. — А внука свого неодмінно посилайте до школи, головне тепер не в чоботях! Був час, що ми навіть воювали босі, — закинувши за плечі карабіни, вони прощаються з нами.

Проти місяця заблищали стремена, забряжчала зброя, під копитами м'яко застугоніла земля. І враз молодий красивий голос, хапаючи за душу, плеснувся, злетів над прадавнім чумацьким шляхом, над віковими липами, над притихлими полями:

Я потягнувся до пісні, до неба, до вечірньої зорі і завмер у тому смутку і диві, що їх робив чийсь голос з моїм дитячим серцем.

Віджурилась, віддзвеніла пісня на шляху, зникли вершники вдалині, а дід, похитуючи головою, зітхнув раз і вдруге, щось тихенько сказав до себе, а потім обернувся до мене:

— Житте… Чуєш, і він, Шевченко, босоніж до школи ходив. Такий був наш латаний талан. А завтра, дитино, як доживемо дня, підстрижу тебе, візьму за руку та й підемо до школи.

— Дідусю, це насправді? — аж тьохнуло в мене серце і дрогнув голос.

— Атож: як сказав, так і зроблю.

— І книжку мені купите? — в надії прикипів я очима до дідового обличчя.

— І книжку тобі купимо, і чорнила з бузини зробимо, і на крамну сорочечку розстараємось. А потім, гляди, на чобітки розживемося, підіб'єм їх підковами, будеш іти межи люди і вибивати іскри…

— Справді? — вірю й не вірю, що стільки щастя може прийти одній людині. Я вдячно прихиляюсь до діда і між зорями мого дитинства розшукую вечірню зорю поета, що буде мені сяяти все життя…

І радість і горе ходили цієї ночі разом.

В дорозі я кілька разів солодко засинав і прокидався. У видіннях до мене приходила школа, а наяву сяяли високі осінні зорі, а за якусь мить дідусь уже вів мене в науку. Через моє плече погойдувалась торбинка з книжками, на шиї метлявся мотузочком ув'язаний олівець, а з-під підківок моїх чобіт вибивалися іскри. І славно було мені на душі, так уже тепер не буває…

Місяць ген-ген перейшов на другу половину неба, коли ми приїхали додому. Дід зсадив мене з воза, оглянувся довкола на зарічанські осокори, на підсинені хати, на сонне, обведене рамками тіней, подвір'я, на город, на грушу. Все це, накупане місячним маревом, висяювало росою, вигойдувало шелест і мінилося, наче хто його потихеньку зсовував з місця.

З дерева зірвалася грушка, застрибала по гіллі, упала на кореневище, і знову благословенна тиша, і повів прив'ялих чорнобривців, і подих чи зітхання землі.

— Як гарно в світі, — говорить сам до себе дід. Стоячи на латці споришу, він перебирає свої видіння, смутки і думи. До нього тягнеться коняка, і він кладе їй руку на гриву. — Зараз і ти відпочиватимеш. Пора… Михайле, а ми, чуєш, не будемо будити ні бабуню, ні матір, — наробились, навихались вони за день, то хай спочивають на здоров'я. Ляжемо собі в клуні на сіні та й виспимось на славу. Чи не так я кажу?

— Еге ж, у клуні і просторніш, і здоровіше, — знову ж відповідаю словами діда.

— Вірно. Ти в мене молодчага. Ось тобі рядно, вилазь на сіно. Я скоро прийду до тебе.

Вітрець підколисував його великі напатлані брови і тіні під ними, підбивав їх на високе чоло, де в кожній зморшці лежать роки, нестатки, непереробна праця і непереводний піт.

— То не баріться.

— А чого я маю баритися? Хіба в мене такими внуками поле засіяне?

— Еге, ви завжди так говорите, а потім сідаєте