Гуси-лебеді летять - Михайло Опанасович Стельмах

хустинах, які гнали до череди худобу, і рибалки, що йшли стежиною — один з саком, а другий з довжелезним бовтом, — і дзвін коси, яку хтось клепав у саду, і голос містка під копитами коня, і он клапоть туману, що зачепився за городні ворота і не знає куди податися: чи принишкнути до землі, чи піднятися вгору.

Я проїжджаю село, старий зруб, що став сіножаттю, Богачів хутір, круглик — синю латочку лісу в полях — і опиняюся в діброві, що зверху кутається небом, а знизу туманцем. А як гарно тут блакитніє поміж кленами! А самі клени зараз такими наполоханими стали, — от-от кинуться навтіки або ще, гляди, й полетять за перелітними птахами, біля їхніх ніг схлипує і схлипує джерельце, а якась пташина розважає його; вона перескакує з листка на листок, виспівує собі і нічутінку не турбується, що десь за лісами синіє холод. Він уже погнав на південь щуриків, журавлів і лебедів, а гуси й качки тільки починають переліт. Та найбільше мені шкода лебедів і того сумного дзвону, що натрусили вони мені в душу. І шкода, що осінь моя минає в полях, у дібровах, а не в школі. Єдина лишилась надія на батька — от, може, він скоро повернеться і вийме з мішка мені чобітки…

Думки на своїх крилах несуть та й несуть мене до батька, до зустрічі з ним, а тим часом лукава коняга вже пощипує траву і наміряється скинути мене.

Я зіскакую на землю, путаю Обмінну й розмірковую, куди ж гайнути по гриби: в березину чи в загороду Костюків, де весною бувають сморжі, влітку — суниці, а восени — опеньки. Та опеньки в нас це не гриби, а півгриби, їх, коли вони є, і п'ятилітній малюк назбирає.

Інша справа знайти боровика! Він так уміє притаїтися, що не кожний, навіть зіркоокий, побачить його. Для мене зустріч з боровиком чи більш безпечним красноголовцем, який дуже полюбляє хвалитися своєю шапкою, завжди буває несподіваною і радісною. І я не можу, як інші, одразу хапати гриба; мені треба придивитися, присісти, погомоніти з ним, а потім уже орудувати кіскою.

Я пускаю низом пісню, а мені за дорогою грубше обзивається луна — їй теж хочеться співати.

Ой, диби, диби, диби — Пішов дід по гриби, Баба по опеньки. Дід свої посушив, Бабині — сиренькі.

А чого б їй теж було не посушити? Все б мала собі що кидати взимку в борщ. Та й квашені опеньки смачні, коли їх полляти олією. А від пирогів з опеньками хто відмовиться! І хоч я лише з пісеньки знаю цю бабу, що полінувалась сушити опеньки, але гуджу її, несхвально похитую головою, а далі подаю голос на другі гони. І знову до мене обзивається луна. Збиваючи росу, я іду до неї, а очима так і пантрую на всі боки. Он біля пенька розпухирилась маремуха, червона шапка її блищить, ніби смальцем помащена, а в неї вп'ялися білі крапинки: трохи далі синіють крихкі сироїжки. Але я їх не беру, бо, поки доїдеш додому, вони перетруться на сміття.

Ой, гайку, гайку, Дай мені бабку.

І, гай, не довго думаючи, дає мені бабку. Вона примостилася під розтрісканим кореневищем берези, ніжка на ній темна, лусковита, верх сіренький, а низ оксамитно-білий ще й просвічується рожево. Але це місце не грибне. Підем далі, де небо аж ллється в ліси і струшує з них листя.

І от уже низом стало срібно-срібно, вище — золотаво, а вгорі — блакитно. Це березняк, що побратався з полохливою осичиною. Чи є вітер, чи нема його, а вона, позеленівши, тремтить і тремтить, наче холод і переляк увійшли в кожний її листок. Ось тут я вже пильную: це ж таке місце, де не тільки земля, але й дерево пахне грибами. Я присідаю навпочіпки і тихенько придивляюсь, що робиться довкола. Тут галасувати не можна, бо гриб злякається людського голосу і піде в землю. Раптом моє серце тенькнуло, опустилось трохи вниз і радісно завмерло: невдалік од отруйного стебла «воронячого ока» красовито стоять два близнюки-червоноголовці. Вони такі молоденькі, що їхні зрошені туманом картузики не встигли відліпитись од міцних товстеньких ніжок.

— Добрий день, хлопці-красноголовці! — кажу я до них, а вони мовчать.

Еге, а що тільки робиться за ними! На зарослій зозулиним льоном купинці стоїть отакенне красноголовище! Шапка на ньому перебакирилась, завбільшки вона буде не менше полумиска, а ніжка завтовшки з мою руку. Спочатку я його називаю старостою, а далі отаманом над красноголовцями. Такого ще ніколи не бачив! Я підбігаю до нього, приміряюся з усіх боків, милуюся, далі бережно зрізаю і кладу на бриль, бо в бриль його шапка не влазить. Буде тепер чим похвалитися дома! А он тіль-тіль проклюнувся грибочок, у нього ще й ніжки нема, а шапочка навіть не встигла почервоніти. Ну, це маля хай ще росте і розуму, й тіла набирається. За ним можна прийти й завтра.

Ох, і вдався ж ранок сьогодні! Я назбирав повнісіньку торбу ще й бриль красноголовців. Навіть сива, здається, дивувалась таким збором. В село їхав, наче переможець. І хто тільки не бачив мої красноголовці, підхвалював мене і питався, де набрав їх. Я посміхався собі в душі, а з місцем грибним не таївся. Зустрів мене і Юхрим Бабенко, який любив не так працювати, як просторікувати і добре попоїсти.

— Оце сам аж стільки назбирав красноголовців? — недовірливо округлив свої хитрі очі.

— А за що б я найняв помічників? — запитав і я, гордо тримаючись на своїй коняці.

— Ти ба, як пофортунило, — Юхрим притримав коняку і поліз до мого бриля, потім одним оком пильно заглянув у торбу, щоб пересвідчитися, чи нема в грибах червлятини.

«Еге, попошукай, попошукай», — зверхньо поглянув на парубка. Я не забув, як він пожалів