Гуси-лебеді летять - Михайло Опанасович Стельмах

— Та я ще, хлопці, хочу якийсь день прожити.

— Проживеш, проживеш, нікуди не дінешся, — Сергій для переконливості кладе на стіл аршинну бомбу і шельмувато зиркає на Шевка. А той, витираючи рукою піт з чола, скоцюрблюється в клубок, відсовується на самий ріжок столу, похапцем щось пише і віддає папірець Сергію. Сергій догори дригом перевертає аркушик і зі знанням справи дивиться на нього. — Усе записав?

— Усе, усе!

— Тепер, може, посидиш з нами? — Сергій чоботом поправляє репану гранату, що відкотилась із кутка. — Про життя погомонимо.

— Нема, нема коли, — Шевко аж колотиться, зиркаючи на гранату, миттю вимітається, а навздогін йому лунає розгонистий сміх.

Я захоплено дивлюсь на полісовщиків, і мені теж хочеться бути таким завзятим і так добряче і щиро сміятися, як і вони.

Сторож оберемком виносить зброю в холодну, де колись тримали арештантів, а полісовщики запалюють довжелезні самокрутки і підходять до вікна.

До землі вже прихилився зоряний вечір, з городів запахло чорнобривцями, соняшниками, прив'ялими нагідками. Полісовщики дивляться на небо, перекидаються скупими, багатозначними словами.

— Було ж сьогодні… — задумано згадує Сергій.

— А було, — зітхає Артем.

— Біля скитка могли б вкоротити голову…

— А чого ж…

— Кажуть, знову банда Гальчевського об'явилася.

— Усе до нашого берега…

— От інтересно, чи живе хтось на небі?

— Живе.

— Хм… А ти звідки знаєш?

— Коли б не жили, то хто б там світив?

— Хіба то люди світять?

— Вони. Звідки без них взялись би вогники?

— Чи й там, на небі, така тіснота, як у нас?

— Видать, така. Сам подумай: чого на місяці Каїн взяв Авеля на вила? Все через тісноту.

Дивуючись з таких міркувань, я тихо виходжу на вулицю. Вже, може, й запізно йти до дядька Себастіяна, але є й інша причина: побачити відбитого в бандитів коня. Я розумію, що хитрую сам із собою, та, повагавшись, біжу до греблі, над якою тихо шумлять розсунуті в боки верби. За греблею дорога бере праворуч понад ставом, а за ним і дядько Себастіян живе. На конях проїхали полісовщики, пізнали мене, засміялись, і знову така тиша довкола, хоч мак сій.

Ось і хатка дядька Себастіяна, на ній темніє кустрате велике гніздо, зверху в ньому живуть лелеки, під низом — горобці. На подвір'ї стоять ув'язані до плоту коні, а з розчинених дверей я чую голоси полісовщиків і дядька Себастіяна.

— Та хіба це зброя, — презирливо каже Сергій. — От минулого року було ж її, як гною. Тридцять підвід витрусили з села.

— Було таке, — сміється дядько Себастіян. — Бувало, бешкетна парубота одного кутка посвариться з другим та й пускає в хід не тільки рушниці, але й кулемети.

— Багато заліза наробили, а орати нічим, — зітхнув дядько Артем.

Я обережно з сіней всовуюсь до хати і притуляюсь до одвірка. Дядько Сергій першим помічає мене і тицяє пальцем у мій бік:

— От і гостя маємо! Тебе де не посій, то вродишся.

— А чого ж, — бурмочу собі, хоча і розумію, що сміються наді мною добродушно. — Добрий вечір вам.

— І тобі, парубче, добрий, — статечно відповідає дядько Себастіян, трохи з подивом, але привітно оглядаючи мене. — Сідай.

— Я і постою, більшим виросту, — трохи ніяковію од такої уваги до себе.

— Сідай, сідай, лави не пересидиш, — голова комнезаму підводиться з-за столу, високий, красивий, статурний, щоки його полатані вітряними лишаями, а чуб такий, наче його з полум'я вихопили. — То як твої діла, парубче? — Він так гарно, без крихітки насмішки говорить «парубче», що мені здається, ніби я за сьогодні підріс і для себе і для людей.

— Нічого йдуть собі діла, дядьку Себастіяне, — з гідністю відповідаю йому, а полісовщики вже назбирують на обличчя зморшки, щоб засміятися.

— Батько пише?

— Пишуть і знову передавали вам поклон.

— Спасибі, спасибі. Скоро приїде?

— Напевне, скоро, коли буде тихо в світі.

Полісовщики одночасно гигикнули, дядько Себастіян примружився, і на них поглянули лише його вії. Але й од цього лісовики втихомирились, повернули голови до маленького жовтозубого піаніно, того самого, про яке знає у селі й мале й старе.

Коли настала революція, селяни давали розщот панам — забирали в них і землю і що на землі вони мали. А дядько Себастіян не розжився в економії ні коня, ні корівчини, ні плуга, а привіз піаніно і цим розвеселив не лише своє село, а й увесь повіт: хто тільки не сміявся й не глузував з цього дива. Навіть рідний батько не витримав такої дивоглядії і пришкутильгав, щоб патерицею вчити своє чадо.

— Трясця твоїй матері! — закричав старий іще з вулиці, побачивши сина.

— А-а-а, це ви? — засміявся Себастіян. — Добрий день, тату.

— Ти ще й регочеш, вилупку? — підняв патерицю старий.

— А що ж, плакати? — скинув картуза син.

— Краще б заплакав, дурноверхий, коли розгубив обручі від макітри. Чи ти німиці об'ївся, чи з великого розуму пришелепуватим став? Коли це і хто це на всьому білому світі бачив у нашого мужика піаніну?

— То ще побачать, тату. Є час! Вам ворота відчинити?

— Ой, не відчиняй, сучий сину, бо поб'ю на тобі усю патерицю! — попелом тряслася на голові старого наморозь, гасячи останній вогонь чуприни. — І чого вас тільки вчать більшовики?

— Та чогось учать.

— Воно й видно по тобі. Хіба нам до музики? Мужицька музика — ціп і коса!

Себастіян уперто тріпонув своїм густим, з полум'я вихопленим чубом:

— Я, тату, з чотирнадцятого року і по нинішній день стільки наслухався пекельної музики, що мені ця буде як ліки.

— Ліки! — перекривив батько. — Твої ліки тепер