Вогонь і крига - Ерін Хантер

Сіросмуг заговорив тихіше.

— Не лізь у це, домовилися? — кинув він. — Я зустрічатимуся з нею, що б ти там не казав.

Вогнесерд форкнув і злісно глянув на свого друга. Його розмова зі Срібнострумкою здавалася тепер такою далекою, що він уже й забув про неї. Але не забув, що Сіросмуга не було поруч, коли той був потрібен йому, аби знайти Попелапку. Вогнесерд люто бухнувся головою на свої брудні лапи і заплющив очі. Попелапка боролася за життя зі своїми травмами, а Синьозірка жила своє дев’яте життя. «Що ж до Сіросмуга, — думав зі злістю Вогнесерд, — то він може робити, що йому заманеться».

Розділ 18

Коли Вогнесерд прокинувся наступного дня, Сіросмуг уже пішов. Судячи зі світла, що пробивалося крізь гілля, був сонцепік. Він підвівся, досі обтяжений смутком, і висунув голову з кубла. Мабуть, сніжило увесь ранок, бо сніг вкрив землю товстою ковдрою, навпроти виходу виросла снігова купа. Вогнесерд збагнув, що він визирає надвір через снігову стіну, яка сягала йому плеча.

Звичний таборовий гамір затих. Вогнесерд бачив, як Верболоза і Куцохвіст перешіптуються на краєчку галявини. Мишошубка заклопотано торувала собі шлях від купи здобичі, тягнучи за собою кролика. Вона спинилася і чхнула, а тоді пішла далі.

Вогнесерд підняв лапу і поклав її на сніг. Спершу поверхня здавалася твердою, але щойно він трішки натиснув, тоненька кірочка льоду тріснула.

Йому аж перехопило подих, коли лапа занурилася в холодну масу. Вогнесерд почав відпльовуватися, провалившись у сніг по саму морду. Високо задерши голову, щоб обтрусити сніг, він стрибнув уперед, але натомість провалився ще глибше. Панікуючи, вояк почав боротися за свою свободу. Скидалося на те, що він тоне в снігу! Зненацька Вогнесерд відчув під лапами тверду землю. Він дістався краю галявини. Там снігу було лише на одну мишу вглиб, тож Вогнесерд полегшено всівся на землю.

Він трохи напружився, побачивши, як попереду бадьоро пробирається Сіросмуг. Сірого вояка сніг, здається, не обходив: від холоду його захищала густа шубка. На обличчі Сіросмуга читався смуток.

— Ти чув про Синьозірку? — запитав він, наблизившись. — Вона минулої ночі втратила життя через зелений кашлюк.

Вогнесерд нервово смикнув вухами. Адже вчора він міг йому розповісти.

— Знаю, — зітхнув він. — Я був із нею.

— А мені чому не сказав? — вражено нявкнув Сіросмуг.

— Ну ти вчора був не дуже-то люб’язно налаштований, якщо пригадуєш. Знаєш, якби ти так часто не порушував вояцького кодексу, то знав би, що коїться у твоєму рідному Клані, — пирхнув він.

Сіросмуг незручно смикнувся.

— Я щойно бачив Попелапку, — нявкнув він. — Мені її дуже шкода.

— Як вона зараз?

— Поганенько, але Жовтоікла каже, що видряпається, — відповів Сіросмуг.

Вогнесерд стривожено глянув на протилежний кінець галявини і підвівся. Він сам хотів побачити свою новачку.

— Зараз вона спить, — нявкнув Сіросмуг. — Із нею Морозошубка, а Жовтоікла просила їх не турбувати.

Вогнесерд знехотя кивнув. Як він збирався сказати Морозошубці, що то через нього Попелапка побігла на Громошлях? Вогнесерд інстинктивно повернувся до Сіросмуга, шукаючи розради. Але друг уже брів засніженою галявиною до ясел. «Знову до Срібнострумки», — зло подумав Вогнесерд, ховаючи і випускаючи пазурі, поки сірий кіт поволі зникав із поля зору.

Вогнесерд помітив Крапохвістку, найстарішу кицьку в яслах, маму того самого кошеняти з білим кашлюком.

— Тигрокіготь усередині? — запитала вона, вказуючи на вояцьке кубло.

Вогнесерд похитав головою.

— У яслах зелений кашлюк, — нявкнула вона, — уже двоє кошенят Ряболицьої захворіли.

— Зелений кашлюк! — крикнув Вогнесерд, вирваний із думок про свою злість. — Вони помруть?

— Ну, вони можуть. Але з гололистом завжди приходить зелений кашлюк, — делікатно зауважила Крапохвістка.

— Але ж ми можемо якось зарадити! — вигукнув Вогнесерд.

— Жовтоікла зробить усе, що зможе, — відповіла королева. — Але, зрештою, все у лапах Зоряного Клану.

Коли Крапохвістка повернулася і пішла геть до ясел, лють знову заповнила кожну клітинку Вогнесердового тіла. Як Клан може миритися з таким горем? Його охопила потреба піти геть із табору, геть із цього задушливого повітря, яким решта його Клану, здається, вільно дихала.

Вояк підвівся і наосліп кинувся через засніжену галявину, крізь ялівцевий тунель — геть, до лісу. Здивовано зрозумів, що інстинктивно забіг до тренувального гаю. Думка про те, що він мав би зараз навчати Попелапку, була для нього надто нестерпна. І тут він почув голоси Білошторма й Орляколапа. Білошубий вояк, мабуть, повів Орляколапа на тренування, поки Вогнесерд спав. І жоден кіт не тужив за втраченим життям Синьозірки? Вогнесердові стислося горло з жалю, і він знову кинувся вперед, відчайдушно намагаючись опинитися від табору настільки далеко, наскільки була змога.

Нарешті він зупинився біля Високих Сосен, його боки важко здіймалися після бігу крізь сніги. Навколишні тиша і спокій трохи вгамували його. Навіть птахи не співали. Вогнесерд почувався єдиною істотою на світі.

Він гадки не мав, куди прямує, просто брів світ за очі, і ліс утішав його. Поки отак ішов, у його голові трохи прояснилося. Він ніяк не міг допомогти Попелапці, до Сіросмуга не достукатися, але він міг допомогти Жовтоіклій боротися із зеленим кашлюком. Треба було зібрати ще котячої м’яти.

Вогнесерд вирушив до старої домівки, блукаючи в лабіринті ожин попід дібровою, що підступала до самісіньких угідь Двоногів. Він вискочив на дальній кінець живоплоту, збивши з нього в садочок снігову шапку. Та розсипалася м’якою купкою. Вогнесерд зістрибнув у сад. На снігу виднілися сліди, менші, ніж котячі. Тут пробігала білка — мабуть, вишукувала свій сховок із горіхами.

Назбирати удосталь листя із кущика котячої м’яти було хвилинною справою. Він хотів узяти побільше. М’які листочки навряд чи переживуть таку холодну погоду, тож це міг бути останній шанс їх назбирати.

Набравши повен рот листя, Вогнесерд поглянув на дверцята, якими він колись, іще кошеням, користувався. Цікаво, чи його старі домашні досі тут живуть? Вони гарно до нього ставилися. Свій перший гололист він провів у їхньому затишному гніздечку, в теплі й безпеці, без жахів Громошляхів чи зеленого кашлюку.

«Мабуть, запах котячої м’яти вдарив мені в голову», — враз подумав він. Тоді одним стрибком злетів на огорожу. Вогнесерда нервувало те, наскільки зворушують його думки про стару оселю Двоногів. Йому справді хотілося зручностей і передбачуваності життя кицюні? Звісно ні! Вогнесерд відігнав ці думки. Але й повертатися до табору поки що не хотілося.

І тут він подумав про Принцесу.

Вогнесерд побіг уздовж узлісся до тієї частини угідь Двоногів, де був садочок його сестри. Коли її живопліт замаячив попереду, він прокопав сніг до самої землі, прикривши м’яту шаром прілого листя, щоб