Вогонь і крига - Ерін Хантер
Вогнесерд ліг на живіт, простягнувши перед собою лапи, так що вони замалим не торкалися обличчя його провідниці. Він не ворушився, зосередившись на нерухомому тілі Синьозірки. Вона навіть не мала сили кашляти. Крізь темряву Вогнесерд чув, як вона дихає, коротко і поривчасто. Вояк вслухався у цей тремтливий ритм її подихів, поки ніч поволі минала.
Провідниця припинила дихати саме перед світанком. Вогнесерд уже придрімував, коли це збагнув, що в печері все стихло. Із табору також не долинало ні звуку, тільки мертва тиша, ніби весь Клан нараз затамував подих.
Синьозірка лежала нерухомо. Вогнесерд знав, що вона зараз із Зоряним Кланом, виборює своє останнє життя. Він уже бачив, як Синьозірка помирає. Його хутро наїжачилося від якогось аж неприродного умиротворення, яке оповило її тіло, але він нічого не міг заподіяти, тому просто чекав.
І тут провідниця зітхнула.
— Вогнесерде, це ти? — хрипко нявкнула вона.
— Так, Синьозірко, — тихо пробурмотів Вогнесерд. — Я тут.
— Я втратила ще одне життя, — голос Синьозірки був геть слабкий, але від полегшення Вогнесердові захотілося підійти до неї та лизнути між вух, як то робила Злотоквітка. — Якщо я втрачу ще одне, то вже не зможу повернутися.
Вогнесерд ковтнув клубок, що застряг у горлі. Думка про можливу втрату провідниці вразила його болем, але ще більше він боявся втратити наставника і друга.
— Покликати Жовтоіклу?
Синьозірка поволі похитала головою.
— Гарячки вже немає. Мені краще. Просто треба відпочити.
— Чудово, — нявкнув Вогнесерд.
Крізь лишайники почало сочитися світло, поступово вихоплюючи його голову з безсонної ночі.
— Ти, певно, втомлений, — нявкнула Синьозірка. — Іди поспи.
— Так, — Вогнесерд змусив себе підвестися. Лапи від такого тривалого лежання геть закостеніли. — Тобі щось потрібно?
— Ні. Просто перекажи Жовтоіклій, що сталося, — відповіла Синьозірка. — І дякую, що посидів зі мною.
Вогнесерд спробував замуркотіти, але муркотіння застрягло в горлі. Потім ще буде час на слова. І він вийшов надвір крізь лишайники.
Вийшов — і негайно закліпав від сліпучого світла. Уночі сніжило. Вогнесерд зачаровано роззирався. Раніше він ніколи не бачив снігу. Коли він був іще кошеням, Двоноги завжди замикали його всередині й не випускали на холод. Але Вогнесерд чув, як старійшини Клану говорять про сніг. Він кивнув Темносмугові, який замінив Довгохвоста на чатах біля кубла Синьозірки, і ступив у цей дивний порошок. Він був вологий, холодний і гучно хрускотів під лапами.
Тигрокіготь стояв посеред галявини. Сніг досі падав, і пластівці плуталися в густому хутрі вояка, навіть не думаючи танути. Вогнесерд чув, як він командує затулити вхід до ясел листям, щоб не виходило тепло.
— Тоді вирийте яму, до якої ми зможемо складати здобич, — пояснював Громовий воєвода. — Відмежуйте її по краях снігом, а коли наповниться — прикрийте снігом згори. Треба його максимально використати, поки він іще є.
Вояки сновигали повз Тигрокігтя, виконуючи його накази.
— Мишошубко, Довгохвосте! Організуйте мисливські загони. Ми маємо назбирати стільки свіжини, скільки зможемо, перш ніж наша здобич позалягає по норах!
Тут Тигрокіготь помітив Вогнесерда, який саме брів галявиною.
— Вогнесерде, чекай. Гадаю, тобі треба відпочити. Не думаю, щоб із тебе була сьогодні якась користь.
Вогнесерд втупив погляд у темного вояка, відчуваючи, як усередині жовчю закипає лють.
— Спершу я піду до Попелапки, — гарикнув він.
Якусь мить Тигрокіготь дивився йому в очі.
— Як Синьозірка?
Недовіра холодними мурахами пробігла спиною Вогнесерда. Він уже чув, як Синьозірка бреше Тигрокігтеві про те, скільки життів у неї зосталося.
— Я не медикіт, — відповів він. — Звідки мені знати.
Тигрокіготь нетерпляче форкнув, тоді повернувся і далі заходився командувати. Вогнесерд же підійшов до кубла Жовтоіклої, радий уникнути цієї маніакальної метушні у таборі. Його серце почало важко гупати, коли він подумав, у якому стані зараз може бути Попелапка.
— Жовтоікло, — покликав він.
— Цить! — Жовтоікла відійшла від гніздечка Попелапки. — Вона нарешті заснула. У неї видалася важка ніч. Я не могла дати їй макових зернят, щоб полегшити біль, поки вона не оклигала від шоку.
— Але вона житиме? — від полегшення у Вогнесерда затрусилися коліна.
— Через кілька днів побачимо. У неї внутрішні ушкодження і дуже складний перелом задньої лапи.
— Але ж вона зростеться, хіба ні? — відчайдушно благав Вогнесерд. — До новолисту Попелапка зможе тренуватися?
Жовтоікла похитала головою, її жовті очі наповнилися співчуттям.
— Вогнесерде, хай що станеться, але Попелапці ніколи не бути вояком.
Вогнесердові запаморочилося в голові. Його нудило від неспання, а ця страхітлива новина висмоктала рештки сил. Йому довірили зробити з Попелапки вояка. Спогади про церемонію назовництва терзали його гострими шпичаками — захват Попелапки, материнські гордощі Морозошубки…
— Морозошубка знає? — спустошено нявкнув він.
— Так, вона була тут до світанку. Зараз повернулася до ясел — там же ще інші кошенята. Я попрошу когось зі старійшин побути з нею. Їй потрібне тепло.
— Я побуду, — Вогнесерд підійшов до гніздечка, в якому спала Попелапка, і зазирнув досередини. Вона вся смикалася, а забруднені кров’ю боки важко здималися, ніби вона боролася уві сні.
Жовтоікла лагідно торкнула Вогнесерда носом.
— Ти краще йди поспи, — порадила вона. — Залиш Попелапку на мене.
Вогнесерд не зворухнувся.
— Синьозірка втратила ще одне життя, — випалив він.
Жовтоікла на мить остовпіла, а тоді підвела голову до Зоряного Клану. Вона не мовила жодного слова, але Вогнесерд бачив страшний біль у її помаранчевих очах.
— Ти знаєш, правда ж? — промурмотів він.
Жовтоікла опустила голову і глянула йому в очі.
— Що це її останнє життя? Так, я знаю. Медикицька відчуває такі речі.
— А решта Клану зможе це зрозуміти? — запитав Вогнесерд, думаючи про Тигрокігтя.
Жовтоікла примружила очі.
— Ні. У цьому житті вона буде не слабша, аніж у будь-якому іншому.
Вогнесерд вдячно їй підморгнув.
— Ну а зараз, — запитала Жовтоікла, — може, дати тобі макового насіння, щоб краще спалося?
Вогнесерд похитав головою. Частина його прагнула глибокого, легкого сну, який приносило насіння. Але якщо Тигрокіготь мав рацію і Тіньовий Клан справді збирався напасти на кордони Громового Клану, тоді йому не варто притлумлювати чуття. Він може бути потрібен для захисту табору.
* * *
Коли Вогнесерд повернувся до вояцького кубла, Сіросмуг був уже там. Вогнесерд із ним не говорив; його злість на те, що друга не було на місці минулої ночі, й далі тупо саднила всередині. Він мовчки пройшов до свого гнізда, притоптав його і сів умиватися.
Сірий вояк зиркнув на нього.
— То ти повернувся, — це прозвучало різко, наче Сіросмуг хотів сказати ще щось.
Вогнесерд облишив умиватися і подивився на друга.
— Ти намагався віднадити від мене Срібнострумку, — люто зашипів Сіросмуг.
Верболоза, яка доти куняла на протилежному боці кубла, розплющила одне