Артеміс Фаул - Йон Колфер

Біля порталу щось відбувалося. Щось рухалося. Підтягувалися офіцери. Очолював процесію Каджон, і всі вони крокували сюди. За ними їхало щось величезне.

— Що це таке? — незадоволено запитав він. — Проблеми?

Обличчя Каджона було блідим, але рішучим.

— Ні, Джуліусе. Кінець цирку.

Рут кивнув.

— Бачу. А це клоуни?

Із-поза дверей визирнув Фоулі.

— Вибачте, що втручаюся в метафоричну розмову про цирк, але що в біса тут діється?

— Так, лейтенанте, — сказав Рут і кивнув на загони. — Що в біса тут діється?

Каджон зібрав усю свою хоробрість і глибоко вдихнув:

— Я вирішив задіяти нижчі елементи, Джуліусе. — Факт?

— Так. Ти вирішив звернутися до істоти, що втратила магію. Тож я маю намір зробити те саме.

Рут небезпечно посміхнувся.

— Ні до кого ти не звернешся, лейтенанте. Принаймні без моєї згоди.

Каджон мимоволі відступив.

— Я звертався до Ради, Джуліусе. Вони мене підтримують.

Командир повернувся до Фоулі.

— Це правда?

— Так. Щойно повідомили по зовнішній лінії. Каджон отримав дозвіл. Він розказав Раді про вимоги щодо викупу, і про те, що ти звертався до послуг пана Діггумса. Сам знаєш, на що здатні наші старші брати, коли йдеться про золото.

Рут схрестив руки.

— Мене про тебе попереджали, Каджоне. Натякали, що ти і ножа в спину встромиш. Я не вірив. Дурнем був.

— Це стосується не лише нас. Маємо подумати про місію. У мене клітка, що містить наш єдиний шанс на успіх.

— І що ж у клітці? Ні, не кажи. Єдина немагічна істота в підземному світі. І перший троль, якого ми змогли захопити живим за ціле століття.

— Саме так. Ідеальний варіант, щоб позбутися супротивника.

У Рута почервоніли щоки: він щосили намагався стримати злість.

— Не вірю, що ти до такого додумався.

— Зізнайся, Джуліусе, що ця ідея не гірша за твою.

— Гірша. Мульч Діггумс сам зробив вибір. Він знав, що на нього чекає.

— Діггумс загинув?

Рут знову потер очі.

— Так. Здається, так. Завалило.

— Отже, це доводить, що я маю рацію. Троля так легко не завалити.

— Це ж дурна тварюка! Як може троль виконувати накази?

Каджон посміхнувся. Він аж сяяв щойно набутою впевненістю.

— Які накази? Ми просто покажемо йому на будинок і втечемо. Гарантую, що всі ті люди благатимуть нас повернутися і врятувати їх.

— А що стосовно мого офіцера?

— Повернемо троля під замок ще до того, як капітану Шорт загрожуватиме небезпека.

— Можеш дати гарантії?

Каджон замовк.

— Це можливість, якою я хотів би... Рада хотіла б скористатися.

— Політика, — сплюнув Рут. — Для тебе все це політика, Каджоне. Медалька на грудях на шляху до місця в Раді. Мене від тебе нудить.

— Хай би там як, але ми продовжуємо операцію. Рада призначила мене відповідальним командиром, тож якщо ти не можеш змиритися з фактом, відійди і не заважай.

Рут зробив крок убік.

— Не хвилюйся, командире. Не хочу мати нічого спільного із цією різаниною. Усі лаври дістануться вам.

Каджон продемонстрував свою найщирішу посмішку.

— Джуліусе, що б ти собі не думав, я піклуюся лише про інтереси Народу.

— Особливо одного представника.

Каджон вирішив припинити розмову.

— Я більше не хочу тебе слухати. Кожна секунда нашої розмови — згаяний час.

Рут глянув прямо йому в очі.

— Тож маємо шістсот згаяних років, еге ж, друже?

Каджон не відповів. Що він міг сказати? Амбіції мають свою ціну. Цього разу він заплатив дружбою.

Він повернувся до команди вірних йому офіцерів.

— Тягніть клітку до будинку. Не відкривайте, доки не отримаєте моєї команди.

Він пройшов повз Рута, намагаючись дивитись куди завгодно, аби не в очі колишнього друга. Та Фоулі не міг так просто його пропустити.

— Гей, Каджоне.

Свіжоспеченому командирові такий тон не сподобався. Першого ж дня!

— Думай, що кажеш, Фоулі. Незамінних працівників не буває.

Кентавр фиркнув.

— Авжеж. Але ж ви казали щось про політику.

Каджон мимоволі зацікавився.

— Я знаю, що якби справа стосувалася мене, — продовжив Фоулі, — і я мав би шанс, один-єдиний шанс, отримати місце в Раді, я б не довірив своє майбутнє тролеві.

Раптом уся щойно набута Каджонова впевненість перетворилася на пару. Він зблід, витер із лоба піт і побіг до клітки.

— Побачимось завтра, — кинув йому вслід Фоулі. — Прибиратимеш у мене сміття.

Рут розреготався. Уперше його розсмішив жарт Фоулі.

— Добрий ти чоловік, Фоулі, — посміхнувся він. — Улучив саме туди, де болить, — в амбіції.

— Дякую, Джуліусе.

Посмішка зникла швидше, ніж обсмажені слимаки в їдальні ЛЕП.

— Я тебе попереджав щодо Джуліуса, Фоулі. Активуй зовнішню лінію. Хочу бути готовим, коли плани Каджона полетять шкереберть. Підключи всіх, хто підтримує мене в Раді. Я переконаний, що на моєму боці Лоуп і Кагартез. Може, і Вінйайа. Я їй завжди подобався. Її тип.

— Жартуєте, звісно.

— Я ніколи не жартую, — сказав Рут, і його обличчя було серйозним.

У Холлі був план. Принаймні, щось на нього схоже. Оскільки вона під захистом, то може заволодіти ельфійського зброєю і руйнувати все навкруги, доки Фаул її не звільнить. І якщо при цьому зіпсується майна на кілька мільйонів ірландських фунтів, вона тільки зрадіє.

Так добре вона не почувалася вже багато років. Очі в неї сяяли від внутрішньої сили, кожен сантиметр шкіри свербів від магічних процесів. Вона вже і забула, як це приємно перебувати в такому стані.

Капітан Шорт повернула контроль над ситуацією. Вона вийшла на полювання. Саме цього вона і навчалася. На початку цієї історії перевага була на боці Народу Бруду. Але тепер ситуація змінилася. Вона була мисливцем, а вони — здобиччю.

Холлі піднімалася парадними сходами, видивляючись дворецького. Зіткнутися з ним аж ніяк не хотілося. Якщо кремезні пальці дістануться її черепа, можна прощатися з життям, і байдуже, в шоломі ти чи ні. Якщо вона взагалі знайде шолома.

Величезний будинок нагадував мавзолей: жодних ознак життя, усі кімнати зачинені. Портрети, здатні налякати будь-кого. На кожному зображенні — очі Фаулів, недовірливі та блискучі. Холлі вирішила, що коли поверне свій «Нейтріно-2000», випалить геть усі очі. Може, це і низька помста, але повністю виправдана, враховуючи, що