Пригоди бджілки Майї - Вальдемар Бонзельс
Порадниця Королеви
Маленька Майя проспала недовго. Вона прокинулася, коли вдарили на сполох. Бджілка одразу швиденько зіскочила з ліжка — вона хотіла допомогти оборонцям міста. Проте надто слабкою була Майя… Вона визирнула з кімнати і остовпіла: перед нею метлявся клубок із тіл! Молодий та дужий шершень-офіцер був обліплений безліччю бджіл, у нього на руках, ногах, навіть на вусиках висіла, вчепившись, ціла купа солдатів! Ось уже першим жалам таки вдалося вп’ястися йому в груди… Майя побачила, як солдат зблід, його ноги підкошувалися, та він мовчки, без стогону, бився до останнього. І загинув він як справжній розбійник: не просячи пощади і не нарікаючи на своїх ворогів.
Щойно офіцер упав, як бджоли кинулися до вхідних воріт: на нового ворога!
Майя спостерігала за боєм: їй стало страшенно гаряче і серце в неї шалено калатало.
Коли воїни помчали до воріт, Майя обережно і повільно підійшла до вмираючого. Шершень тихо лежав у сутінках і ще дихав. Майя нарахувала близько двадцяти поранень на його тілі: більшість з них було нанесено спереду, а золотистий панцир воїна залишився неушкодженим. Коли бджілка побачила, що шершень іще живий, вона, щоби хоч якось полегшити страждання смертельно пораненого, метнулася до комірок із запасами та принесла води та меду. Проте шершень заперечливо крутнув головою і навіть відштовхнув її руку з поживою.
— Я не жебраю, усе, що мені потрібно, я беру собі сам, — гордо та з натугою прошепотів він.
— Ой, та я лише подумала, що ви страждаєте від спраги, — відповіла Майя.
Молодий шершень посміхнувся до неї і сказав, майже без суму в голосі, дивні слова: «Я мушу померти».
Маленька Майя не знала, що відповісти. Здається, лише зараз вона зрозуміла, що це таке: мусіти померти, їй навіть здалося, що тепер вона відчула смерть ближче, аніж коли сама висіла у смертельних сітях павучихи.
— Що би я могла для вас зробити? — запитала вона — і заплакала.
Проте шершень уже не відповів. Він лише востаннє важко ковтнув повітря і кліпнув очима.
Через півгодини його та інших мертвих шершнів винесли з вулика та вкинули додолу, на траву. Але Майя запам’ятала цю коротку розмову на все своє життя. Тепер вона точно знала: навіть її вороги — це однаково живі істоти. Вони теж страждають, і теж умирають, їм теж боляче і теж хочеться жити. Майя пригадала квіткового ельфа, його смерті та відродження із новим цвітінням природи. Їй подумалося: а може, й інші земні істоти повертаються до життя після смерті?
«Хотілося би у це вірити», — сказала вона пошепки. Тим часом прийшов посланець із наказом королеви — прийти до неї.
У вітальні королеви Майя застала увесь двір. У бджілки затрусилися ноги і вона боялася навіть підвести погляд. Їй було лячно стояти перед своєю королевою і такою кількістю придворних вельмож. А от офіцерів, які заходили у штаб королеви, стало значно менше. Відсутні були, очевидно, найхоробрішими. Тому у залі панував серйозний та надзвичайно урочистий настрій, обличчя бджілок світилися внутрішнім світлом здобутої перемоги та гордості.
Королева підвелася зі свого трону. І сама, без чийогось супроводу, підійшла до маленької Майї та обійняла її.
Бджілка аж ніяк не сподівалася такого прийому, від несподіванки та радості вона аж розплакалася. Ніби тепла хвиля сколихнула усіх присутніх, адже всі відчували таке саме щастя, як і Майя. А окрім того, вся громада була щиро вдячна маленькій бджілці за її рішучість та відвагу.
Але Майя мусіла розповісти про все те, що з нею трапилося, відколи вона покинула рідний вулик. Зрештою, кожен хотів знати, яким чином бджілка потрапила у полон до шершнів і як їй вдалось звільнитися. Адже звідти ще жодна бджілка живою не вирвалася… І ще — яким таким дивом Майя вивідала плани про напад?
І Майя розповіла, розповіла про все найважливіше, що трапилося з нею від самого початку і до останніх подій. Це була розповідь про Шнук із блискучими крилами, про коника-стрибунця, павучиху Теклу, Пук, Курта та його дружню допомогу. Коли вона почала розповідати про ельфа та людей, у залі стало так тихо, що через стінки вулика стало чути, як бджілки-робітники місять віск.
«Хто би міг подумати, — сказала королева, — що ельфи такі милі».
Від почутого вона тужливо та лагідно усміхнулася — саме так усміхаються люди, зачаровані прекрасною казкою.
І всі придворні вельможі всміхнулися, як і королева.
— Як, як співав ельф? — запитала королева. — Повтори її ще раз, таку пісню треба запам’ятати…
Маленька бджілка заспівала:
Моя душа — повівання, Краси земної дихання, Як лику Божого, Так і творіння Його кожного.На мить у залі запала тиша, і лише десь позаду почулося стримане схлипування. Напевне, хтось пригадав собі доброго друга, який загинув у битві…
Майя продовжила свою оповідку і, коли вона почала розповідати про шершнів, очі у всіх стали великими, а погляди — скляними. Бджілки аж потемніли від страху та співчуття до малої. Знову немовби жива хвиля прокотилася
