Пригоди бджілки Майї - Вальдемар Бонзельс

— І вам усього найкращого, — з полегшенням попрощалася Майя. Вона так і не зрозуміла, для чого коротун завів з нею балачку. «Та це, власне, його особиста справа, нехай сам і розбирається, — подумала вона. — Він, звісно, не видатний поет, але хтозна, може, колись нам стане». Майя подивилася услід Алоїзію, який старанно спинався по гілці. Його дрібненьких ніжок не було видно і виглядало, ніби він котиться.

Потім Майя поглянула на золотисте море пшениці, над яким весело тріпотіли крильцями грайливі метелики. Воно сподобалося їй значно більше, ніж висока поезія Алоїзія Семикрапки.

Ох, як гарно почався для Майї цей день і як жахливо мав він для неї закінчитися… Після зустрічі з поетом Алоїзом Семикрапкою Майя мала ще одне дивне знайомство. Це сталося пополудні, поблизу великої, старої залізної бочки, наповненої водою… Бджілка саме сиділа посеред пахучих квітів бузини, які віддзеркалювалися у непорушних темних водах бочки. Десь вище життєрадісно виспівувала берестянка, і Майя аж пошкодувала, що не може завести собі приятелів між птахів. А товариші з них були би геть кепські, адже одразу зжирали кожну комаху, друг ти, чи ворог, — однаково. Про всяк випадок Майя заховалася серед білих парасольок суцвіття бузини і слухала пташине щебетання… Аж раптом хтось поруч із нею голосно зітхнув. Коли бджілка озирнулася, то побачила надзвичайну істоту, таких вона ще ніколи не зустрічала! Спочатку їй здалося, що це створіння має з кожного боку щонайменше сотню ніг! Істота була утричі довшою за бджілку, проте значно тоншою, нижчою і зовсім без крил.

«Господи Боже ти мій! — аж перелякалася Майя. — Це ж як швидко ви, мабуть, бігаєте!»

Незнайомка задумливо поглянула на неї: «Хтозна, хтозна… Могло бути і краще… Із тими ногами — один клопіт! Знаєте, поки поворухнеш одною ногою, а тоді другою — так багато часу мине… А коли я була ще молода-зелена і не зауважила цієї особливості, то уявіть собі, хотіла ще більше і більше ніжок! Але як Бог дав, так і має бути… А ви, власне, хто така?».

Майя відрекомендувалася.

Істота кивнула і поворушила парою ніг: «Мене звати Ієронім, я з родини багатоніжок. Егеж, наш рід дуже давній і завше ми викликали здивування, як оце у випадку з вами. Ще б пак, немає більше жодної тварини на світі, яка би мала стільки ніг, як у нас. Щонайбільше вісім — та й по всьому!».

— А ви дуже цікаві, — визнала Майя. — І забарвлення у вас якесь особливе… У вас є сім’я?

— Та ні, що ви! Навіщо вона мені здалася? — пхикнула у відповідь багатоніжка. — Хіба з цього може вийти щось путнє? Я вас прошу! Вилупимося з яйця — і по всьому. Якщо вже ми не зможемо зіп’ястися на власні ноги, то хто ж тоді зможе, га?

— Оце вже точно, — трішки подумавши, була змушена погодитися Майя. — То що, у вас навіть друзів, товаришів немає?

— Ні. А навіщо вони мені, любонько? Мені достатньо того, що я харчуюся і сумніваюся.

— Ой, а у чому ви сумніваєтесь?

— У всьому. Сумніватися — мій вроджений дар! — відповів Ієронім. — Я мушу постійно сумніватися.

Майя здивовано поглянула на багатоніжку. Вона просто не могла збагнути, як можна постійно сумніватися?! З іншого боку, бджілка не хотіла виглядати надто допитливою і пхати свого носа у чужі справи.

— Ось зараз я сумніваюся в тому, що ви обрали найкраще місце для відпочинку. Хіба ви не знаєте, що тут є, на цій високій вербі?

— Ні, не знаю. А що там?

— От бачите, я одразу засумнівався, що вам це відомо. Там — замок шершнів.

Майя від почутого мало не гепнулася із парасольки бузини додолу. Бідолашна бджілка побіліла і тремтячим голосом поцікавилася, де саме шершні влаштували своє розбійницьке кубло.

«А бачите, он там, межи гіллям, на стовбурі стару шпаківню, бачите? Її так жахливо прилаштували, що я відразу засумнівався, що там може поселитися якийсь шпак. Бо коли вихід зі шпаківні не спрямовано на схід сонця, то полохливий шпак не буде поспішати там селитися. Отож, там замешкали шершні. Влаштували там своє місто та укріпили його. В оцій шпаківні — найбільше тутешнє укріплення шершнів. Такі речі вам треба було би знати, бо наскільки мені відомо, шершні полюють на бджіл».

Проте бідолашна Майя уже не слухала багатоніжку — вона вдивлялася у брунатні мури укріплення, які рудою плямою виділялися на тлі зеленого листя. У бджілки перехопило подих.

— Я мушу забиратися звідси, — розхвилювалася вона.

Але тієї ж миті позаду голосно та люто зареготали —

і Майя відчула, як хтось так міцно вхопив її ззаду за карк, що малій здалося: зараз їй скрутять в’язи. Ніколи у своєму житті Майя не забуде цього лиховісного гиготіння. Це був злий, в’їдливий сміх пітьми, до якого додавалося страшне шурхотіння-дзеленчання панцира. Ієронім щодуху дременув усіма своїми ніжками геть і зрештою, пролетівши поміж гілками, шубовснув у бочку. «Я маю великі сумніви щодо всього цього», — встиг він ще крикнути, але маленька Майя його вже не слухала.

Спочатку бджілка навіть і поворухнутися не могла, настільки міцно її тримали. Скосивши очі, Майя змогла побачити лише частину ніби закутої у золото руки, аж ось над нею несподівано з’явилася величезна голова зі страшнючими щелепами. Спочатку Майя подумала, що це велетенська оса, та пізніше зрозуміла, що потрапила у лапи до шершня. Укрите чорними та жовтими смужками, немов у хижого тигра, чудовисько було учетверо більше за бідолашну бджілку.

Майя спромоглася нарешті подати голос і закричала, щосили кличучи на допомогу.

— Та лишися ти