Пригоди бджілки Майї - Вальдемар Бонзельс

Квітковий ельф зірвав листочок і старанно у нього загорнувся, так, щоби його одяг ніде не відсвітлював. Опісля взяв маленьку квітку дзвоника і насадив собі на голову, ніби шолом, прикривши своє сяйливе волосся. Незахищеним лишилося тільки блискуче личко ельфа, але воно було таким манюнім, що помітити його було складно. Він попросив світлячка сісти йому на плече та пригасити крилами свого ліхтарика, щоби він не сліпив очі. Тоді ельф узяв Майю за руку і сказав: «А тепер ідемо, нам краще видряпатися нагору».

Доки вони спиналися пагонами догори, Майя запитала: «А люди бачать сни, коли сплять?».

— Вони не тільки бачать сни! Навіть коли не сплять, люди часто мріють. Тоді вони сідають, заглиблюються у себе, трішки нахиляють голову і дивляться удаль… Їхні мрії красивіші за їхнє життя, тому ми і з’являємось до людей у мріях.

Ельф замовк і швиденько притулив палець до вуст. А тоді пригнув маленьку гілочку жасмину і підштовхнув Майю уперед.

— Подивися униз, — прошепотів він, — там ти знайдеш те, чого бажала найбільше.

І маленька Майя побачила на лавочці двох людей. Це були дівчина та юнак. Вона схилила голову йому на плече, а він обняв її однією рукою, немовби хотів цим захистити від усього світу. Вони завмерли одне коло одного, і лише дивилися широко розплющеними очима у темряву. Було так тихо, нібито закохані заснули, лише десь вдалині чулася пісня цвіркуна та місячне сяйво ледь-ледь миготіло у листі. Маленька Майя захоплено спостерігала за обличчям дівчини. Хоча її личко і виглядало блідим та сумним, на ньому світилася ледь помітна радість, яка ніби висвітлювала личенько зсередини. У дівчини було розкішне, як і у ельфа, золотисте волосся, у якому виблискувало сяйво зоряної літньої ночі, та великі очі. Видавалося, що вона хотіла віддати геть усе, лише б її хлопець був щасливим. Та ось дівчина повернулася до юнака, схилила його голову до себе та сказала щось на вушко… Від її слів у нього на вустах з’явилася щаслива посмішка. Майя навіть не уявляла, що якась істота на землі може так щасливо усміхатися! В очах юнака запалало таке щастя, така сила, ніби вся земля стала тепер лише його, а горе та біда з неї зовсім зникли.

Майя вже навіть не хотіла знати, що відповів юнак своїй коханій. Серце у бджілки затріпотіло, неначе блаженство, яке випромінювали ці двоє, тепер належало і їй. «Ось тепер я побачила найгарніше, — прошепотіла вона сама до себе, — найгарніше із того, що колись бачила чи ще побачу. Тепер я знаю, що людина найкраща тоді, коли любить іншу людину».

Бджілка навіть не усвідомлювала, як довго вона непорушно спостерігала за двома закоханими. Коли ж вона нарешті отямилася, то і вогник жука-світляка погас, і ельфа не було поруч…

А потім бджілка побачила далеко-далеко на горизонті вузеньку червону смужечку сонця, що сходило…

Наступного ранку Майя прокинулася у своєму «дерев’яному» помешканні, коли сонце вже високо стояло понад кронами буків. Спочатку бджілка навіть подумала, що всі пригоди, які вона пережила минулої ночі, їй наснилися, та потім пригадала, як прохолодного ранку прилетіла до свого дупла, а зараз вже й полудень скоро. Отже, все це трапилося насправді, вона літала вночі з ельфом. А ще — бачила людей, які, обнявшись, сиділи під місячним сяйвом у зарослій жасмином альтанці.

На вулиці немилосердно смажило сонце, здійнявся теплий вітерець і Майя чула гамір комашиних голосів. Хіба ж можна тепер порівняти їхні знання про людину із тим, що Майя дізналася останньої ночі? Бджілка аж запишалася, що вона володіє такими потаємними, невідомими для загалу знаннями. Вона поспішила якомога швидше вийти на світ божий, так їй нетерпеливилося поділитися таким незвичайним досвідом!

Проте надворі, під гарячим літнім сонцем, усе йшло своїм звичним чином. Нічого не змінилося і ніщо не нагадувало про події літньої ночі. Комахи сновигали туди-сюди у своїх справах, віталися і летіли, повзли, стрибали далі. Над лугом, де росли високі літні квіти, колихалося гаряче повітря, а в ньому панував звичний хаос, який дзижчав, гудів, бринів, зумкотів, дзвенів, дзинчав, дзумів і хурчав. Майї стало якось сумно на душі. Вона раптом відчула, що в цьому галасливому світі немає жодної душі, яка би розділила з нею і щастя, і турботи. Вона так і не наважилася приєднатися до інших та поринути у метушню та сум’яття літнього дня. «Я полечу в ліс, — подумала вона, — ліс — він серйозний та грайливий водночас. Там мені зараз буде найкраще».

Той, хто швидко крокує по знайомій лісовій стежці, мабуть, і не підозрює, скільки таємничого та дивного ховається у лісових сутінках. Щоби побачити усі лісові чудеса, треба розвести гілки густих заростей та придивитися, що ж криється у ожиннику, у високих травах та густому мохові. Потрібно звертати увагу на затінені місцини, на прогалини у землі, на дупла дерев, аби побачити усе те, що причаїлося за потрісканою корою пеньків, у закрученому сплетінні коренів, які так нагадують клубочки гадюк, що сплелися у якомусь фантастичному танці… Тут і вдень, і вночі вирує життя, сповнене радостей, невдач, небезпеки, боротьби, страждань і задоволення.

Маленька Майя залетіла поміж брунатні колони стовбурів, які підпирали дах із густого листя. Щиро кажучи, вона дуже мало знала про особливості життя у лісі. Бджілка побачила під собою вузеньку стежечку, яка звивалася галявиною, і полетіла по ній. Що це була за дорога! Інколи вона пролітала через такі затінені місцини, що їй видавалося — запала густа ніч, і сонце уже ніколи не вийде на обрії… Та за мить вона ловила його золоті промені поміж кущиків орляку та у квітучих пагонах ожини.

Несподівано ліс розчахнувся вигадливо оздобленою брамою дерев — і Майя вилетіла на широченне поле пшениці, по вінця залите золотим сонцем! Попри дорогу висвічували синявою волошки та поломенів дикий мак. Маленька бджілка присіла на гілочку берези, що росла край