Гімназист і Чорна Рука - Андрій Анатолійович Кокотюха

Юрко вдав, що йде з дому, і мама притиснула хлопця ще міцніше.

— Не треба, Юрчику! Знайдеться песик! А ми за тебе страшенно злякалися, синку! Ти ж завжди повертався додому вчасно!

— Ми зробимо так, як Ліза, — вирішив тато. — Завтра сам дам оголошення в інтернеті. Якщо раз подіяло, то спрацює і вдруге.

Знав гімназист, чим усе це завтра скінчиться. Назар Шпиг і це передбачив. Лиш одне вони не змогли прорахувати.

Заснув Юрко швидко, впав у темне провалля. Та вночі прокинувся від незрозумілого кошмару. З криком сів на ліжку, обхопив руками плечі. Його тіпала сильна пропасниця, лице й тіло пашіли. На крик прибігла налякана мама, поклала руку на вологий лоб, зойкнула — хлопця охопив сильний жар.

Тато викликав «швидку», а Юрка тим часом обгорнули вологим простирадлом, і він не заснув, а знепритомнів.

Оклигав від нашатирного спирту, лікар водив пляшечкою перед його носом. Потім довго оглядав, мацав, слухав, і виніс вердикт:

Шок, стрес, сильні хвилювання. Іншої причини не бачу. Висока температура, але нічого інфекційного. Горло здорове, моїм би дівчатам таке, бо лизнуть морозиво — і все, маю клопіт.

— Він хвилювався вчора, - кивнула мама. - Але щоб аж такий стан!

— Діти тепер інакші. Особливо в такому віці, — лікар знову поклав холодну долоню на чоло Юркові. — Випишу порошки. Побачите, діти швидко відходять.

Поспати гімназистові таки вдалося. Навіть не бачив і не чув, як зранку прийшов із візитом пан Шпиг. Назвався, простяг мамі візитку.

І вручив із рук у руки бульдога-втікача.

Пояснив: надибав пса в одному з дворів. Той чи загубився, чи заблукав. Собака породистий, такі просто так Києвом не бігають, тож його забрав відставний поліцейський з собою. Вранці вивів на прогулянку, як належить. І тут бульдог пожвавився, потяг за собою, і довів отак через усе місто до вулиці Симона Петлюри. Щастя, що знайомий двірник упізнав пса, підказав, куди й кому його завести.

Мама тицяла якісь гроші на знак вдячності, та Шпиг категорично відмовився, як і від чаю.

Послався на справи, побажав господареві собаки одужувати і подався геть.

Такий був план.

Втілили.

Хіба пропасниця засмутила Юрка — це ж точно така запізніла реакція на вчорашній, сповнений небезпечних пригод вечір.

Проте він не здивувався, коли під кінець дня жар остаточно спав, йому стало набагато краще, і все це батьки списали на таке вдале повернення блудного Джентльмена в сім’ю. До гімназії Юрка все одно поки що не пускали, та свою недільну прогулянку у парку Шевченка він таки відстояв.

— Я мушу піти, — пояснив. — Бо для Лізи зустріч із собакою дуже важлива. Я ще тоді зрозумів.

Сперечатися батьки не стали. Тим більше, що Юрко мав абсолютно здоровий вигляд, мовби й не палав вогнем зовсім недавно. Звісно, мама застерегла: цього разу довго не вештатися, відразу додому. Навіть зібралася з ним іти, але тато відмовив.

— Хіба не розумієш, Раїсо?

— Та що я мушу розуміти, Іване!

— Добре подумай, і все зрозумієш.

Мама подумала — і дозволила синові гуляти сьогодні в парку без її супроводу. Інакше нічим не буде відрізнятися від бонни. Зовні - звісно, буде, але за суттю - аж ніяк.

Ліза, як і минулого разу, прийшла на прогулянку перша. Бонна бовваніла при ній, та, на Юркове і Джентльменове щастя, вирішила й надалі демонструвати презирливе ставлення до всієї компанії. Тож лише сухо кивнула і відійшла поодаль, неспішно прогулюючись вкритою жовтим листом алеєю, стискаючи незмінну парасольку. За якийсь час вона знайшла собі кількох співбесідниць з числа таких самих знудьгованих немолодих дам. Ліза теж не вділила Юркові належної увага, заходившись бігати з бульдогом між дерев, і гімназист лишився у гордій самотності.

Але, як виявилось, не надовго.

Хлопець тинявся парком, копав листя, думав про щось своє — і раптом побачив: просто до нього йдуть троє.

Найперше в очі кинулася літня жінка. Не стара, а саме літня, тримається гідно, запнута в зелену шаль, модну й тепер. Випромінювала шляхетність кожним своїм кроком, кожним жестом, кожним поглядом. Літня пані неначе вийшла з історичного фільму про найкращих людей минулої доби. Вона тримала під руку свого супутника, що годився їй у старші сини, і теж мав солідний вигляд: підкручені вуса, дороге пальто з верблюжої шерсті. Придивившись уважніше, Юрко переконався: справді, буває таке взуття, яке робить коротуна вищим.

А роззуй його — і Назар Захарович Шпиг стане нижчим за свою супутницю на півголови.

Третім був хлопець, зовсім молодий, не худий — жилавий. Йому й не треба було одягати світло- коричневий камуфляж, адже він навіть у джинсах, кросівках і простенькій футболці виглядатиме воїном. Хлопець ступав поруч із літньою пані, щось до неї говорив і сам же сміявся, при цьому не забуваючи сторожко роздивлятися в різні боки.

Та першим прогудів Шпиг:

— О, яка несподівана зустріч! Як почуваєшся, Івановичу?

— Дякую, — чемно відповів Юрко, не зводячи очей з літньої пані. — Бачте, вичухався. Ось, гуляю.

— А ми теж, бач, на променаді, — відставний міліціонер розправив вуса і, не стримавшись, легенько смикнув себе за кінчик. — Прошу познайомитись, юначе: Галина Добрянська. Королева сцени, прима українського театру, чув про неї?

— Чув, — кивнув гімназист, кивнувши актрисі і зловивши боковим зором здивований погляд бонни. Хоч я, якщо чесно, частіше ходжу в кіно.

Мене теж колись в кіно знімали, — усміхнулася актриса. — Ось недавно знову запросили. Щоправда, в документальне. Буду там сама собою — молодшою сестрою невідомого дотепер героя Крут. — На його честь незабаром назвуть одну з київських вулиць.

— Дуже добре, — сказав Юрко, не знаючи, що ще кажуть у таких випадках.

Він мимоволі перевів погляд на воїна в камуфляжі.

— Олесь, — хлопець простяг Юркові руку, коротко й міцно потиснув. — Ти як, спортом цікавишся?

— Не професійно. Так, для загального розвитку.

- Чим?

— Баскетболом.

— Подобається?

— Боротьба більше, — випалив Юрко.

— Усякою буває боротьба, — повчально додав Шпиг. — Маєш тепер гарне знайомство.

Олесь Добрянський підморгнув гімназистові, легенько тицьнув кулаком у плече.

Дивна трійця пішла, а Юрко ще якийсь час стояв, проводжаючи їх поглядом. І раптом почув над вухом:

— Ой, ти що, його знаєш?

— Кого? — хлопець обернувся до Лізи.

— Його! Цього солдата!

—