Гімназист і Чорна Рука - Андрій Анатолійович Кокотюха
Правду казав пап Шпиг — прикмета справді особлива.
— Тобі чого, синку? — голос у бармена виявився хрипуватим, його ще називають прокуреним. — Ми не продаємо алкоголь підліткам. Чи тобі вже двадцять один і ти просто зростом не вийшов?
— Виріс таким, як треба! — образився Юрко. — Я до вас.
— До мене? — вухань для певності тицьнув себе в груди.
— Ви — Савка?
Бармен обсмикнув краї камізельки.
- Андрій Савченко! Гляди мені, моду взяли - Савка, Савка...
- Пан Шпиг просив записку для нього лишити у вас, — пояснив Юрко, й додав квапливо: — Назар Захарович.
Тепер настала Савчина черга сторожко озиратися, хоч у маленькому приміщенні нікого й не було.
— Чого кричиш? — буркнув він. — Тихіше говори. Кого тільки цей Шпиг до мене не присилав. Не повіриш, колись наш тутешній дільничий заходить. Я вже думаю — що в мене не так? Наливаю йому про всяк випадок, а він мені — послання, мовляв, для пана Шпига.
Бармен легенько ляснув долонею по гладенькій поверхні прилавку.
— Давай.
Юрко написав записку ще раніше, тож просто поклав, куди сказали. Не заліпив, не було чим, і чомусь не подумав, що Савка читатиме чужу кореспонденцію. Відставний міліціонер йому довіряє, і, бач, не лише відставний. Вухатий бармен без жодного зацікавлення змів складений папірець у кишеню і вперся об край прилавка двома руками.
— Ще щось маєте, юначе?
Юрко махнув головою.
— У такому разі — заходьте ще, не соромтесь. Коли в людини, яка говорить до тебе, такі видатні вуха, важко зрозуміти, жартує чоловік чи говорить серйозно. Тож Юрко МОВЧКИ кивнув і поквапився геть, аби й справді не застукав його тут хтось небажаний.
Спав гімназист знову погано. А вранці, виходячи з дому, зрозумів — почалося. Бо двірник, який з ним раніше лиш скупо вітався, цього разу гукнув, підкликав до себе, мовчки витяг щось із кишені фартуха.
Тицьнув у руки.
Після чого повернувся спиною, заходившись зі ще більшою старанністю працювати мітлою.
Юрко розгорнув отриману записку, пробіг очима Шпигову відповідь. Потім, не довго думаючи, запхав паперовий клаптик у рот. Так робили герої прочитаних ним пригод. Це надійніше, ніж просто розірвати, адже шматки можна склеїти. А з попелу теж поновлюється зміст, скільки разів пан Холмс це доводив.
Отже, все за планом, тенета розставлені.
Після уроків Юрко відразу поквапився додому, бо мав час перед призначеною зустріччю, а тинятися без діла не хотілося. До того ж вирішив зробити дещо, не передбачене наперед продуманим планом. А саме: взяти з собою бульдога.
Вони ж бо й зустрілися на тому місці. Там почалася їхня дружба. Ось нехай історія й завершиться на очах Джентльмена.
Аби ж знав Юрко Туряниця, коли й за яких обставин повернеться сьогодні додому...
Та гімназист про це не думав. Крокував упевнено, налаштувавши себе на останній рішучий бій із Чорною Рукою. Бульдог ніби щось відчував: прискорив ходу, витяг коротеньку шию вперед, ще й час від часу озирався на Юрка. Мовляв, не дрейф, хазяїне, я з тобою.
До Подолу гімназист і собака пішкували навпростець, повз Оперу, через Софіївську площу до Андріївського узвозу і вниз. Дісталися на Боричів Тік, ледь почало сутеніти. Знайшли уже знайомий покинутий будинок. Туг Джентльмен почав помітно хвилюватися, а за якийсь час стишив біг, потім узагалі зупинився, присів, зиркнув па Юрка. Докоряв не лише поглядом — усім своїм виглядом. Упізнав місце й напевне вирішив: знову його зрадили, привели туди, звідки не так давно забрали. Нахилився до нього гімназист, поплескав по загривку.
— Ти чого? Добре все. Не бійся. Тут не залишишся. Друзів так не покидають.
Пес пирхнув і звівся на лапи. Повірив, заспокоївся і подибав далі.
Зупинившись біля причиненої хвіртки, Юрко сторожко роззирнувся. Не боявся Чорної Руки, але відчував: той напевне прийшов раніше. Може, стежить за ним, непомічений. Отже, хай бачить — остерігається жертва, нічого не підозрює. Все має виглядати природно.
Так само обережно прокрався у двір, далі — всередину будинку. Все лишилося, як і було. Навіть пляму крові в кімнаті, де був труп злодія Яшки Зозулі, ніхто не витер. Вона давно висохла, колір з червоного став темно-бурим, і від цього пляма здавалася ще лиховіснішою.
Готував себе Юрко до такого видовища. Не злякався — просто неприємні спогади. Хоча вирішив тренувати волю, раз уже не просто грається в детективів-розбійників. Зупинився, намотав повід на руку, гукнув на всю силу легенів:
— Егей! Я тут! Виходь!
Марно гукав. Почекавши й не почувши відповіді, відчепив повідок. Джентльмен миттю зрозумів, чого від нього хочуть. Забіг до сусідньої кімнати, нікого там не знайшов, повернувся, оббігав увесь дім, нюхаючи довкола. А коли перевірив усі закутки, повернувся, сів навпроти гімназиста, дзявкнув, немов звітуючи: усе чисто.
Юрко витяг з кишені заготовлені гроші. Поблукавши очима довкола нагледів стару дошку, заховав під неї. Хай Чорна Рука сам шукає. Точного місця, куди покласти, не сказав. Того разу, до речі, так само. Отже, так і буде.
— Я пішов! — крикнув голосно.
Відгукнулася лише тиша, лунко й холодно.
Юрко знову пристебнув до собачого нашийника край повідка, повернувся й пішов геть. По вулиці назад, у бік базарної площі, теж ішов, не ховаючись. Але, діставшись перехрестя, раптом замість іти праворуч подався вліво, прискоривши крок і швидко зникаючи за найближчим рогом. Присів біля бульдога і, не звертаючи увагу на перехожих, сказав:
— Ти тут усе знаєш. Веди назад.
Ніхто не знає, що зрозумів Джентльмен і чи почула тварина людину взагалі. Він просто потягнув носом-ґудзиком повітря, дзявкнув і подріботів на паралельну вулицю. Там безпомильно завернув у перший двір, і потім Юрко не фіксував маршруту. Лишень тримався за бульдогом, який вів його хай і кружним шляхом, але — впевнено.
Повернулися назад доволі швидко, іншою дорогою. На всьому шляху наздогнати їх спробував лише один волоцюга, що ладнав якісь свої справи в довколишньому бур’яні. На таких Юрко не зважав ніколи. Пробрався за Джентльменом крізь діру в старому паркані. Далі почав скрадатися обережно, перейшовши на ходу індіанських розвідників: ступав із п’яти на носок, із п’яти — на носок, і так далі, далі, далі вперед.
І
