Гімназист і Чорна Рука - Андрій Анатолійович Кокотюха

Шпиг кахикнув.

— Я надто довго слухаю вас, хлоп’ята. Час іде.

Ти, Івановичу, пречудово знаєш, що мене інше цікавить.

— І все ж я закінчу.

Бачив би хтось зараз Юрка Туряницю збоку.

Зі старшими хлопець майже ніколи не погоджувався, особливо вдома. Але при цьому жодних нечемних вибриків собі не дозволяв. Завжди обережно запитував: «Можна, я скажу?», не забував про «будь ласка» і «дякую». Але тепер наче підмінили хлопця: сказав — відрізав, різко і категорично. І Шпиг, на власний подив, лише мовчки кивнув. А Юрко тим часом не говорив — кидав слова в лице Голіцину, шмагав того словами, наче різками.

— Ти гендлюєш усім, що можна продати. Тягнеш з дому, бо знаєш — нічого воно тепер не варте. Не здивуюся, якщо за кожною твоєю оборудкою стоїть шахрайство. Але ти перейшов межу, Голіцин. Ти залякуєш, погрожуєш, шантажуєш, витрушуєш у такий спосіб останнє. Я гроші довго збирав. І чесно хотів купити в тебе старий годинник, який, підозрюю, ти стибрив удома. Кілька днів тому ти переконався: в мене ці гроші ще лишилися. Тож знову вирішив їх вимагати. Годинник впариш ще комусь. Або — не впариш, він буде приманкою. Отже, кожен наступний покупець - нова жертва Чорної Руки.Бо твоєю жертвою, заздріснику, стає кожен, хто має гроші. Ви, Голіцини, три сотні років цінуєте лише їх.

— Визнаю. Спалився, — буркнув Лев. — Мене збісила та дівуля в парку, в неділю!

Ляпнув — пошкодував. Юрко прочитав це на розпашілому обличчі супротивника. Та все ж додав останній пазлик до розкиданої мозаїки:

— Дівчину звуть Ліза! Вона знала про твоє походження, і все одно не захотіла гуляти з тобою. Вона обрала мене на зло своїй церберці! Я бачив її вдруге в житті! Але твоє самолюбство це зачепило, ось чому ти знову прислав мені свою чорну мітку! Ти відповіси, Голіцин! Перед усіма! А поки що я сам тобі писок натовчу!

Тут Шпиг рішуче виступив уперед, став між гімназистами.

— Таки справді час відповідати. Але ти, Івановичу, й пальцем мені свідка не зачепиш. Ніхто про нашу розмову не дізнається.

— Усі знатимуть! — уперто правив своє Юрко.

— Ніхто! — гримнув відставний міліціонер. — На карту поставлено долю ні в чому не винної людини! І якщо він, — товстий короткий палець тицьнув у бік Голіцина, — зараз почне варити воду й торгуватися, усі мої зусилля полетять під три чорти!

Розвернувшись до Лева, Шпиг немов забув про існування Юрка і бульдога. Поклав руки Голінну на плечі, уважно подивився в очі. Заговорив неквапом, розважливо, карбуючи кожне слово:

— Слухай мене, Левку. Я можу звати тебе Левком, юначе?

Голіцин мовчки кивнув.

— Ти заплутався, Левку. Ти й сам це зрозумів. Ти нікому не повертатимеш видурених грошей. Тебе ніхто в класі пальцем не зачепить. Але ти більше не будеш гратися в оцю свою Чорну Руку. Це — наша домовленість і моя тобі плата за свідчення.

— Ви про що?

— Я хочу знати, хто зарізав Яшку Зозулю.

— Не знаю я ніяких Зозуль!

— Вірю, що не знаєш. Зозуля з гімназистами справи не мав. Це той чоловік, якого тут убили, коли ти ховався. Що чув, кого бачив — кажи.

— Мене тут не було, коли його вбивали!

Тепер Шпиг глянув на Юрка через плече, підніс угору пальця.

— О! — Шпиг знову націлив пальця на Голіцина, тицьнув у груди. — Тобто, виходить, що ти таки знаєш, коли його вбивали. І ось цього собаку ти тут бачив, бо впізнав. Сам щойно бовкнув. Пес бігав отут саме в той момент, коли сталося вбивство. На собаку вбивця й жертва не зважали. Не до того. А ти, Левку, сидів і чекав свого товариша з відкупом, задля того прийшов сюди раніше. Та замість Юрка Туряниці сюди зайшли двоє чоловіків. Один з них ударив ножем другого. Ти принишк, Левку, боявся поворухнутися. Брехатимеш далі — душу витрясу.

Руки Назара Захаровича взялися за відвороти куртки Голіцина.

Зібрали їх у жмені.

Струснули.

Рикнув бульдог.

— Я нічого не бачив! — заволав Лев. — Не бачив!

— Але чув?

— Чув! Коротку сварку! Один щось вимагав, а той не давав, товк про гроші й документи! Потім — крики, матюки, боротьба! І все! Я почекав трохи і втік! Боявся, щоб пес мене не виказав!

— Що ти чув? Як ті двоє називали один одного?!

— Зозуля!

— Знаю! Хто другий?!

— Сопля! Сопля! Пустіть уже! Більше нічого не знаю!

Шпиг розтиснув руки.

Легенько відштовхнув полоненого.

Витер спітнілого лоба тильним боком долоні. — Ну ось і все — мовив, полегшено зітхнувши.

Розділ двадцятий

Тут Шпиг дає гімназистові по шиї

Спершу Юрко образився на Шпига.

Потім образа меншою не стала, проте перемогла цікавість. Гімназист не збирався йти додому, не дізнавшись, чим уся ця історія нарешті закінчиться. Бо Голіцина він змушений був відпустити. Ще й пообіцяв уголос, при Назарові Захаровичу: таємницю збереже, з голови падлючого князя жодна волосина не впаде. Тож подався за відставним міліціонером кудись углиб Подолу. Пес дріботів поруч, без повідка, намагався не відставати.

Шпиг не гнав від себе почет. Навпаки, сприйняв хлопчика й собаку як належне. Нічого не казав, аж доки дісталися до початку Костянтинівської. Тут він спинився і нарешті порушив мовчанку:

— Йшов би ти додому, Івановичу. Вже, бач, Сіріє. Батьки спохопляться.

— Нічого. Я часто так гуляю. Вони звикли.

— Дмешся на мене?

— Дмуся.

— А що я мав з ним робити? На палю почепити? За карк — і в тюрму?

— Я дав слово його не чіпати. І він тепер ви крутиться.

- Як не цю гидь робитиме, то іншу. Я знаю цю породу, - зітхнув Шпиг. - Рано чи пізно хтось писок йому таки натовче. Як не ти, то інші Не подивляться, що воно з князів.

— Заспокоїли.

— Але найближчим часом воно нікого не чіпатиме. Сидітиме мишею. А мені лишилося Соплю знайти.

— Це прізвище?

— Прізвисько. Аркадій Сипливець він. Знаю його ще з часів міліцейської служби. Вуличний грабіжник, гопник. Постійно носить ніж. Тепер думаю, пістолет так само.

— Голіцин не міг переплутати?

— Прізвисько не рідкісне, — погодився Шпиг. — Знаю ще двох, до кого ці «соплі» причепили Але один у тюрмі, — кивок у бік в'язничних мурів,