Гімназист і Чорна Рука - Андрій Анатолійович Кокотюха

— Вчора в парку! — вигукнув Юрко замість привітання. — Товстий! З вусами й люлькою! То були ви!

— Не такий уже й товстий, — мовив Шпиг. - Я взагалі не надто вдоволений тим своїм виглядом. Чортзна-що, а не маскування. Якби ти придивився уважніше, то помітив би: я був не однаково товстий з різних боків. Колись краще вдавалося.

— І наче вищий, чи ні?

— Отут вгадав. Є таке спеціальне взуття, один тип з Куренівки насобачився робити.

— Ви там, у парку, за мною стежили?

— Теж мені, пуп Землі. Без тебе роботи до чорта, — відставний поліцейський смикнув себе за вус. — Навпаки, Івановичу, ти мене вчора трохи налякав. Думав, упізнаєш, заговориш, і все моє маскування котові під хвіст.

— Такса ваша?

— Позичив для такої справи па кілька днів. Жаль віддавати, бо прив’язався. Тому й мушу.

— Що значить — жаль, але мушу?

— Не в жалю справа, — пояснив Шпиг тоном наставника. — Мені з моєю роботою ні до чого й ні до кого прив’язуватися не можна. Слабких місць у нашого брата не повинно бути. Бо хтось раптом візьме й за те місце боляче придушить.

Тоді, Івановичу, на всій моїй праці можна ставити хрест.

— Виходить, у вас зовсім немає друзів? А дружина, діти?

— Забагато запитань, — відрізав Назар Захарович, даючи зрозуміти, що ця тема небажана й закрита, хоч Юрко вважав: детектив сам її порушив. — Краще звітуй, що вдалося зробити тобі.

Чоловік і хлопчик рушили освітленою вулицею вниз у бік вокзалу. їхні собаки бігли поруч, теж, вочевидь, були зайняті незрозумілими перехожим собачими розмовами. Юрко розказав Шпигові все докладно, окремі деталі повторюючи кілька разів, і потім зупинився на нових здогадах. Відставний міліціонер не перебивав, слухав уважно, кивав, гмикав, сіпнув край вуса кілька разів, а коли Юрко замовк, підсумував:

— Нам би з тобою, Івановичу, якийсь постійний зв’язок налагодити. Бо бачу, без мене не обійдеться. А я, сам розумієш, особа дуже зацікавлена. Тож маю бути поруч, щойно виникне критична ситуація, щоб не сталося якоїсь чортівні.

— Шерлок Холмс телеграми давав, — бовкнув Юрко. — Я можу дзвонити, есемески писати. Можемо по Інтернету, електронна пошта...

— Та ну тебе з твоїм Холмсом! — буркнув Шпиг роздратовано. — А розмови наші легко можуть підслухати. Сам знаєш, яка публіка проти нас грає. Листи так само читатимуть, пошту зламують, то давно відомо.

— Ми придумаємо свій шифр! — Юрко не здавався.

— А що, як забудемо чи не так один одного зрозуміємо? Ні, не піде. Будемо, як колись за часів, коли навіть телефони не в усіх були. На Ярославовому Валу є бар, такий, в ірландському стилі. Хоч не можна підліткам по барах, але ж ти там нічого не питимеш. Хіба що сік чи поїсти чогось. Ну, а я туди щодня заходжу. Бармен Савка — моя людина, давно вже. Ти його впізнаєш, він клаповухий, найзнаменитіші вуха серед усіх київських барменів. Напишеш записку, принесеш, віддаси йому. Савка далі знає, що і як робити. Годиться?

— Може бути. Це й від гімназії моєї по дорозі, вийду на метро «Золоті ворота».

— Я так і зметикував. Домовились, — Шпиг поклав руку Юркові на плече і ледь стиснув. — Слухай, Івановичу, ти, бачу, меткий хлопчина, толковий, грамотний. Мислиш правильно. Маєш доступ туди, куди я не маю і навряд чи й матиму. Знайди мені цю вашу Чорну Руку. Бо погубимо хорошу людину.

Юрка через ту руку немов струмом пронизало.

Вперше почув, як здригається голос дорослого, бувалого в бувальцях чоловіка.

— Ми вирахуємо його, пане Шпигу! — промовив він гаряче, ніби клятву давав. — Я знайду, обов’язково. Ми вже склали план, усе придумали. Цього разу не повинно зірватися. Вже не помилюся.

— Та хотілося б.

Дійшовши до рогу, чоловік і хлопчик потисли один одному руки і розійшлися кожен у свій бік.

Перед сном Юрко повторив бульдогові новий план, переконуючи таким чином самого себе, що все спрацює. І довго не міг заснути через тривожні відчуття. Тож не виспався, чого вояк перед битвою дозволяти собі не має права.

У гімназії все того ранку йшло як завжди. Стороженко привітався так, ніби вчора нічого не сталося. Голіцин нагадав про годинник, вкотре отримавши обіцянку швидко викупити. Мартишок хвалився розробленою вчора стратегією гри, яка дозволить напевне дати «тридцяткам» доброго чосу.

Те, що сталося після перерви, збило Юркові плани.

Розгорнувши підручник з грецької мови, залишений на парті, він побачив усередині не знати коли, ким і як підкладений аркуш паперу.

Все знайоме: і сам папірець, і почерк, і вимога.

НЕ ДУМАЙ ЩО ПРО ТЕБЕ ЗАБУЛИ ГРОШІ ПРИНЕСЕШ ЗАВТРА ТУДИ КУДИ ТОЙ РАЗ. ТІЛЬКИ ГОДИНА ПЛЮС. ТОЙ РАЗ ПРОБАЧИВ ТЕПЕР НІ

Підпис теж знайомий. Сам такий відбиток ставив під посланням, коли погрожував Стороженкові карою від імені Чорної Руки.

Розділ вісімнадцятий

Тут гімназист виправляє помилку

Нічого не поміняло нове послання.

Навпаки, Юрко дуже зрадів. Його нові підозри підтвердилися — отже, цього разу влучить у «яблучко». Але ще один момент, і то дуже важливий: Чорна Рука діє так, бо поняття не має про Юркове полювання на нього. Інакше він би зачаївся надовго, і повторити такий самий трюк із запискою гімназистові не вдалося б. Довелося б чухати потилицю, міркуючи, як зловити здирника на гарячому. А тут маєш допомогу з того боку, з якого не чекав.

Сам прискорює події. Сам лізе. Ну, давай, чорнорукий, пограємось.

Того дня після уроків Юрко не відразу пішов додому. Спершу перевірив, як детективи в книжках, чи, бува, не стежить хто за ним. Вийшов не там, де хотів — перейшов у метро на «Театральну» станцію, вийшов далі, ніж треба. Переконавшись, Що до нього нема нікому спеціального діла, подався нагору, повз Оперний театр на Ярославів Вал. Знайшовши потрібний бар відразу, знову роззирнувся довкола, не побачив небезпеки, спустився у напівпідвал.

Потягнув на себе двері.

Ковзнув усередину.

Знову фортуна підморгнула Юркові: всередині біля стійки нікого не було, по той бік нудьгував бармен. І саме цей чоловік був йому потрібен, бо таких вух у Києві справді треба було ще пошукати. Вони не просто були широкі, а стирчали з обох боків