Четверо в яхті - Їжаки Путрамент

Потім Андрійко випростався і мимоволі замислився. Він дивився на доріжку, що збігала до озера, на пристань, на «Аталанту», що самотньо дрімала на тихій воді. Липневий вечір поволі заливав світ голубуватою півтемрявою. Позад них, з правого боку, несміливо блиснули електричним світлом вікна лісництва.

Андрійко припинив розшуки і поволі рушив до яхти. Він був уже майже за п'ятдесят метрів від берега, коли побачив, що на пристані хтось вештається. Це був якийсь невисокий худорлявий тип, мабуть підліток.

І що за диво: підліток пішов до «Аталанти», озирнувся, перекинув ногу за борт і вліз на яхту. Андрійко на мить скам'янів, а потім швидко рушив уперед. Але не встиг. Підліток увійшов у каюту. Був там секунд п'ять. Раптом у вечірній тиші пролунав страшенний крик переляку і болю. З каюти вибіг таємничий підліток і вискочив на берег. Андрійко був уже біля нього, коли той озирнувся і з дивовижною швидкістю зник у темряві.

Андрійко не переслідував його, бо був надто вражений усім цим. Він хотів побігти до каюти, але після втечі незнайомця пристань була зовсім безлюдною. Прикра неміч охопила Андрійка.

Хлопець не пішов на яхту. З безпечної відстані, метрів за десять, дивився на відчинені двері каюти. Там було темно і тихо. Ніщо не рухалося, ніщо не блиснуло.

Нарешті він дочекався хлопців. Ті йшли і запекло сварилися. Був такий тихий вечір, що вони ще не відійшли від їдальні, а Андрійко вже знав: не знайшли.

Побачивши товаришів, він скочив, поспішно розповів найновіші відомості про зачарований човен. Хлопці стояли мов укопані.

— І зразу як заверещить! — кричав Андрійко. — Як вискочить! Розумієте?

— А ти, певна річ, на яхту і в шию негідника! — з убивчою іронією вставив Куцик.

— Я не встиг, — зітхнув Андрійко. — Але він так крикнув, так крикнув! Його так щось перелякало!

Хлопців це не залякало. Навпаки, тепер вони насіли на Андрійка. Цей випадок дуже полегшив розв'язання таємниці бумажника. Здісь і Куцик разом крикнули, що Войтек мав рацію, що бумажник справді залишився в кабіні і що завдяки нечуваній нерозторопності Андрійка якийсь злодюга просто прийшов і украв усі їхні гроші.

— Майже тисяча злотих! Боже мій! — заверещав Войтек і схопився за голову.

Андрійко намагався запевнити, що злодій усе-таки кричав, але з ним не погодились; хлопці заявили, що це була слухова галюцинація, яка нібито часто є результатом перепою в осіб Андрійкового віку.

Один за одним хлопці влазили в кабіну.

— Ніякої вечері, — заявив суворо Куцик.

Треба признатися, що особливої потреби в їжі вони й не відчували. В темряві лягли спати.

Андрійко довго не міг заснути. Недовір'я товаришів було важко перенести. Як переконати хлопців, що йому не привиділося, що незнайомець, охоплений панікою, кинувся тікати раніше, ніж помітив Андрійка?

По озеру ще довго швендяли з патефоном якісь любителі музики. Хтось ходив по берегу, хтось затримувався біля «Аталанти», хтось шепотів.

Поволі все заспокоїлось. І тоді щось почало шарудіти в самій яхті. Даремно Андрійко пригадував собі історію з пацюками. Вона не переконувала його, хлопець не міг засмути.

І коли, нарешті, чорна безодня каюти зникла, йому приснився сон — дивовижний, барвистий, неправдоподібний.

Андрійкові приверзлося, що він магараджа. На ньому чудовий тюрбан з величезним брильянтом, який сяє, мов електричний ліхтарик. Він сидить на чомусь, схожому на трон, у великому залі з безліччю колон. Ось приводять якогось чоловіка в білій пілотці. Жарко. Невільники праворуч і ліворуч махають над головою магараджі величезними рожевими віялами з страусового пір'я.

А чоловік у білій пілотці, замість того щоб, як вимагає етикет, упасти на коліна і так наближатися до трона, спокійно підходить, підіймає вказівний палець і торкається грудей магараджі. І магараджа відчуває тягар цього пальця, тупий тиск біля серця. Душно, магарджа гукає до своїх невільників, щоб вони махали віялами!

Андрійко кричить і прокидається. Темно, йому вже не душно. Невільники слухняно махають віялами із страусового пір'я, і нічне повітря хвилями вдаряє в щоки Андрійка.

Він знову кричить. Схоплюється з місця. В кабіні — якийсь рух. Роздратований Куцик запалює ліхтарик.

— Знову цей шмаркач! Що з тобою?

— Віяло! — кричить Андрійко. — Невільники тут! З віялами!

— Якими віялами!

— Ну, відомо, із страусового пір'я!

— В тебе температура? Знову набрався? — сичить розлючений Войтек. — Його б до лікаря.

— До педіатра! — уточнює Куцик.

Третій мазурський ранок знову був теплий, погожий і сонячний. Хлопці вже трохи відпочили, і все було б добре, якби не жахливе становище з грішми. На жаль, тут навіть найкраща погода нічим не могла допомогти.

Вранці провели коротку нараду. Андрійко, якого вже дві ночі переслідували кошмари, зовсім здався і навіть запропонував повернутися. Його, звичайно, висміяли: коли навіть повертатися, то за які гроші?

Майже плачучи, Андрійко крикнув, що треба спіймати піратів і просто попросити, щоб вони повернули частину оплаченого рахунку, або позичити в них гроші. І тут він не мав рації. Не кажучи вже про парубоцьку честь, хлопці не могли прийняти цю пропозицію, бо пірати зникли з Момайн. Вони навіть пригадали, що вже вчора увечері їх яхти не було.

Кінець кінцем, прийняли мужнє рішення: вирушати далі. На тих останні кілька десятків злотих купити найдешевшого продукту — манної крупи. А потім телеграфувати батькам, щоб допомогли. Потім — це означає через декілька тижнів.

— Та й заробити щось можна буде! — сказав Куцик. — Жнива…

— Де ти тут бачив хліб? — вигукнув Андрійко.