Вогонь і крига - Ерін Хантер
Вогнесерд спускався вниз крізь кущі папороті. Річка скресла — лід тріснув, і чутно було, як хвилі плещуть уздовж берегів та розбиваються об кругляки. Він сповільнився, досягнувши межі заростей папороті, й визирнув на відкритий берег.
Сіросмуг сидів на березі. Сірий вояк роззирався навсібіч, прищуливши вуха, але, судячи з розслаблених плечей, він прислухався не до здобичі.
Віддалік пролунав незвичний котячий клич. Патруль Річкового Клану? Вогнесердове хутро наїжачилось, а м’язи інстинктивно напружилися, але Сіросмуг не поворухнувся. Тоді Вогнесерд почув шурхіт у хащах папороті на протилежному березі річки. Сіросмуг усе так само не ворушився. Вогнесердові перехопило подих, коли із хащів на протилежному березі вигулькнула голова. Без жодного звуку срібляста кицька вийшла із підліску та сковзнула в річку. Вогнесерд завмер. То була Срібнострумка — кицька, що врятувала його друга!
Вона легко перепливла річку. Сіросмуг підвівся і радісно нявкнув, очікувально порпаючи лапами землю. Високо задерши хвоста, він вирушив до води, з якої кицька саме вилазила на берег.
Срібнострумка обтрусила краплі зі свого хутра, і двоє сірих котів лагідно торкнулися носами. Сіросмуг потерся своєю мордочкою об її щоку, яку вона радо йому підставила. Тоді Срібнострумка звелася на подушечки пальців і всім тілом обвилася навколо нього. Здавалося, тепер Сіросмуг був геть не проти намокнути. Коли кицька притулилася до нього своїм вологим хутром, він замуркотів так голосно, що його муркіт долинув аж до Вогнесерда.
Розділ 14
Шерсть на карку Вогнесерда наїжачилася від жаху. Як Сіросмуг може бути таким дурним? Він порушує кожнісінький пункт вояцького кодексу, зустрічаючись із кішкою з іншого Клану.
— Сіросмуже! — засичав Вогнесерд, виходячи з кущів.
Обоє котів повернулися до нього. Срібнострумка люто прищулила вуха. Сіросмуг же просто сторопіло витріщився на нього.
— Ти стежив за мною!
Вогнесерд проігнорував його нявкання.
— Ти що робиш? Ти не знаєш, як це небезпечно?
— Усе гаразд. Тут аж до заходу сонця не буде жодного патруля, — заговорила Срібнострумка.
— І ти, звісно ж, певна цього, правда? Наче ти знаєш усі пересування Клану! — прогарчав Вогнесерд.
Срібнострумка піднесла голову.
— Власне, таки знаю. Мій батько — Кривозір, провідник Річкового Клану.
Вогнесерд заціпенів.
— Що це за ігри? — кинув він Сіросмугові. — Ти не міг вибрати собі ще гіршу пару?
Сіросмуг якусь мить дивився в очі Вогнесердові, тоді повернувся до Срібнострумки.
— Мені краще піти, — нявкнув він.
Кицька повільно кивнула і витягнула голову, щоб торкнутися його щоки. Вони заплющили очі, завмерши так на мить. Вогнесерд насторожено спостерігав. Срібнострумка щось прошепотіла Сіросмугові на вухо, і двоє котів розійшлися. Перш ніж пірнути назад у річку, кицька з Річкового Клану підвела голову і виклично глянула в очі Вогнесерду.
Сіросмуг підійшов. Двоє друзів не перекинулись ані словом, поки мчали геть із угідь Річкового Клану і повз Сонячні Скелі. Ближче до табору Сіросмуг перейшов на ходу.
Вогнесерд також збавив крок.
— Тобі не можна більше з нею бачитися, — видихнув він.
Тепер, коли вони були далеко від земель Річкового Клану, він нарешті перестав панікувати, хоча злість нікуди не поділася.
— Не можу, — хрипко відповів Сіросмуг. Він закашлявся, важко надимаючи боки.
— Я не розумію, — нявкнув Вогнесерд. — Річковий Клан зараз цілком ворожий Громовому. Ти ж чув, що сказала Леопардошубка, коли загинув Білокіготь. — Вогнесерд здригнувся, розуміючи, що це нагадування може бути болісним для його друга, але спинитись уже не міг. — Як ти взагалі можеш довіряти кішці з Річкового Клану?
— Ти не знаєш Срібнострумку, — огризнувся Сіросмуг. Він спинився й сів на землю. У його очах читався біль. — І не треба тут нагадувати мені про Білокігтя. Думаєш, мені легко жити з думкою про те, що це я відповідальний за смерть одного з побратимів Срібнострумки?
Вогнесерд нетерпляче форкнув:
— Білокіготь був ворожим вояком, а не побратимом'.
Але Сіросмуг вів далі:
— Срібнострумка розуміє, що то був нещасний випадок. Той прискалок був поганим полем бою. Кожен міг упасти звідти!
Вогнесерд став намотувати кола, а Сіросмуг заходився злизувати з шерсті запах Срібнострумки.
— Начхати, що думає Срібнострумка! Як щодо відданості Громовому Клану? — не вгавав Вогнесерд. — Ти, зустрічаючись із нею, порушуєш вояцький кодекс. Ти це розумієш?
Сіросмуг припинив умиватися.
— Думаєш, я не знаю? — прошипів він. — Чи ти сумніваєшся в моїй відданості Клану?
— А що я маю думати? Ти ж не можеш зустрічатися з нею і не брехати всім іншим. А якщо нам доведеться битися з Річковим Кланом? Про це ти не подумав?
— Ти занадто хвилюєшся, — форкнув Сіросмуг. — До цього не дійде. Зорелом пішов, Вітряний Клан повернувся, тож Клани житимуть мирно.
— Річковий Клан наче не дуже мирно поводиться, — зауважив Вогнесерд. — Сам знаєш, вони полювали на Сонячних Скелях, на наших землях!
— Вони полювали там, ще коли мене і в планах не було, — відмахнувся Сіросмуг, повертаючись, щоб вилизати хвоста.
Вогнесерд перейшов на біг. Сіросмуг, очевидно, просто не розумів, що він коїть.
— Гаразд. А що, коли тебе спіймає патруль Річкового Клану?
— Срібнострумка цього не допустить, — відповів Сіросмуг, зробивши паузу у вилизуванні свого довгого пухнастого хвоста.
— Заради Зоряного Клану, тебе це нітрішки не бентежить? — спалахнув Вогнесерд.
Сіросмуг облишив умиватися і поглянув на свого друга.
— Ти не розумієш, правда ж? Мабуть, так замислив Зоряний Клан. Слухай, Срібнострумка хоче бачити мене — навіть після загибелі Білокігтя. Ми з нею думаємо однаково, наче ми народилися в одному Клані.
Вогнесерд збагнув, що сваритися з ним безглуздо.
— Ходімо, — із важким серцем нявкнув він. — Треба повертатися, поки ти знову не загубився.
Сіросмуг підвівся. Так пліч-о-пліч вони з Вогнесердом піднялися на гребінь улоговини і глянули вниз, на табір. Раз за разом та сама думка відлунювала в голові Вогнесерда: як може Сіросмуг кохати доньку Кривозора і водночас залишатися відданим Громовому Клану?
Друг глянув на Сіросмуга, і вони почали спускатися вниз крутосхилом — додому. До табору пробралися тим самим шляхом, яким Сіросмуг його покинув. Вогнесерд затамував подих, протискаючись крізь отвір у стіні. Він все ще був злий на Сіросмуга за те, що довелося нишпорити такими нетрями. Його серце аж тьохнуло, коли, обігнувши ясла, вони ніс до носа зіштовхнулися з Білоштормом.
— Сіросмуже, тобі належить відпочивати, а не ошиватися тут. Оцей твій кашель уже інших заражає. Не хочеться, щоб він і до ясел дістався! — застеріг вояк. Сіросмуг кивнув і доплентав до вояцького кубла. — А ти, — Вогнесердові вуха нервово