Вогонь і крига - Ерін Хантер

Судячи із запаху, Сіросмуг нещодавно ретельно вмився. Він намагався приховати якийсь запах? Сіросмуг фактично визнав, що покидав табір. Але куди ж це він ходив, про що не міг чи то не хотів сказати йому, Вогнесердові? Раптом його кігті напружилися: а як щодо його власних відвідин Принцеси, та ще й на землях Двоногів! Він сам якомога старанніше вмивався, перш ніж повертатися, і ніколи не розповідав про це Сіросмугові.

Вогнесерд перекотився і сів. Щось причепилося до одного з його пазурів. Він підніс лапу і зубами зняв звідти брудну грудку. То був котик, старий і пожухлий, але точно котик. Як він тут опинився? Верби не ростуть у лісах, які населяє Громовий Клан. Насправді, Вогнесерд єдиний раз бачив верби, що росли на березі річки. То було на землях Річкового Клану. Вогнесерд затамував подих, а його серце шалено застукотіло. А чи не впало це з шубки Сіросмуга?

Він заліз до вояцького кубла, але друг уже спав. Вогнесерд улігся поруч із ним та подумав, чи Сіросмуг справді виявився достатньо дурним, щоб знову попертися на землі Річкового Клану. Погляд Леопардошубки після смерті Білокігтя явно свідчив: ніщо не забуто, і розплата попереду. Здригнувшись від цієї думки, Вогнесерд вирішив раз і назавжди з’ясувати, що і чому робить Сіросмуг.

* * *

Коли Вогнесерд прокинувся, в кублі було мокро і холодно. Повітря пахло дощем. Позіхаючи, він вийшов надвір. Вогнесерд не виспався, переживаючи за Сіросмуга. Навіть зараз він тремтів, думаючи про те, що його друг там один на землях Річкового Клану.

— Холодно, еге ж? — Вітрогонів голос вивів Вогнесерда із заціпеніння.

Вогнесерд озирнувся, махнувши хвостом. Стрункий вояк саме вилазив із кубла услід за ним.

— Еммм… так, — погодився Вогнесерд.

— Ти добре почуваєшся? — запитав Вітрогон. — Не підхопив застуду свого друга, ні? Із носа Мишошубки сьогодні просто ріки течуть, а Довгохвіст каже, що Прудколап учора чхав цілісіньке тренування.

Вогнесерд похитав головою.

— У мене все гаразд. Просто втомився після вчорашніх вправ.

— А Синьозірка так і подумала. Мабуть, тому вона попросила мене допомогти тобі із сьогоднішніми тренуваннями Попелапки і Орляколапа. Ти не проти?

— Так, дякую, — нявкнув Вогнесерд.

— От і добре, — вирішив Вітрогон. — Я поїм і зустріну тебе у тренувальному гаю. Якщо Прудколапа також звалить застуда, будемо там самі. Ти голодний?

Вогнесерд похитав головою, і Вітрогон пішов геть, щоб узяти собі якісь залишки вчорашньої здобичі.

Вогнесерд рушив прямісінько до тренувального гаю і став чекати на інших. Думав він не про тренування — голова була досі зайнята Сіросмугом. Напевне, що його друг сьогодні знову вислизне з табору.

Дощовий вітер зашумів у гілках, коли Попелапка і Орляколап прибігли у супроводі Вітрогона.

— Що сьогодні робимо? — запитала Попелапка, збігаючи у балку. Вогнесерд відсутньо глянув на неї. Про це він узагалі не думав.

— Полюємо? — з надією нявкнув Орляколап, підійшовши до сестри.

Вітрогон також приєднався до гурту.

— А як щодо того, аби потренуватися у скраданні? — запропонував він.

— Гарна думка, — швиденько погодився Вогнесерд.

— Тільки без усього цього: «кролик тебе чує, миша відчуває»! — занила Попелапка.

Вітрогон угамував ученицю суворим поглядом і повернувся до її наставника.

Раптом Вогнесерд збагнув, що той чекає від нього першого кроку.

— Ем, для початку я покажу вам найкращий спосіб підкрастися до кролика, — пробелькотів він.

Вогнесерд припав до землі та став повзти уперед, швидко і легко, аж поки доповз до краю галявини. Тоді підвівся і, озирнувшись, відчув на собі запитальні погляди трьох інших котів.

— А ти певен, що кролик на це поведеться? — ледь стримуючи сміх, нявкнула Попелапка.

Вогнесерд на мить розгубився, а тоді зрозумів, що оце щойно продемонстрував своє найкраще підкрадання до птахів. Кролик почув би шурхіт його хутра об траву ще за три лисиці від нього.

Вогнесерд присоромлено глянув на Вітрогона. Смугастий вояк насупився і звернувся до новаків:

— Я покажу вам, як підкрадатися до землерийки. Гаразд?

Попелапка перевела свій погляд із Вогнесерда на Вітрогона. Вогнесерд зітхнув і приготувався спостерігати.

Наближався сонцепік, а Вогнесердові й далі важко було зосередитися на тренуванні. Він усе уявляв, як Сіросмуг вислизає з табору, і страшенно хотів простежити за ним. Зрештою, цікавість таки поборола. Він підійшов до Вітрогона і тихенько зашепотів йому на вухо:

— У мене живіт болить. Можеш завершити сьогоднішнє тренування? Хочу піти до Жовтоіклої. Може, вона чимось зарадить.

— Я й бачу, що з тобою щось негаразд, — відповів Вітрогон. — Повертайся до табору. Я поведу їх на полювання.

— Спасибі, Вітрогоне, — нявкнув Вогнесерд, відчуваючи докори сумління через те, що вояк так легко йому повірив.

Він пошкутильгав геть із улоговини, намагаючись поводитися так, наче йому боляче. Однак щойно дерева надійно закрили його від інших, зірвався на біг і кинувся до табору. Коли Сіросмуг учора повернувся, то прийшов з-поза ясел. Вогнесерд із власного досвіду знав, що там найлегше прослизнути крізь таборову огорожу непоміченим. Саме цим шляхом втекла Жовтоікла, коли Клан запідозрив стару медикицьку у вбивстві Плямолистки.

Вогнесерд обійшов табір ззовні та принюхався до хащів орляку. Серце його заколотало, коли він відчув сильний запах Сіросмуга. Отже, його друг справді вислизав із табору цим шляхом, до того ж часто. Принаймні запах старий, тож сьогодні він іще нікуди не ходив.

Вогнесерд прокрався під найближче дерево і зачаївся. У лісі темніло: на небі купчилися дощові хмари. Тіні бездоганно приховували його від чужих поглядів, до того ж він стояв проти вітру, тож Сіросмуг нізащо не зміг би його помітити. У Вогнесерда і справді заболів живіт — щоправда, від сорому та недобрих передчуттів. З одного боку, він сподівався, що Сіросмуг узагалі не прийде, з іншого — що той просто піде до якогось затишного закутка на землях Громового Клану.

Вогнесердове серце тьохнуло, коли за хащами орляка почулося шарудіння. Із заростей вистромився сірий ніс. Вогнесерд втягнув голову, коли Сіросмуг виліз назовні й почав роззиратися.

За хвилю сірий вояк зірвався з місця і кинувся до тренувального гаю.

У грудях Вогнесерда зажевріла надія. Можливо, йому покращало і Сіросмуг просто вирішив приєднатися до тренувань. Він помчав услід за другом, зберігаючи безпечну дистанцію і покладаючись на ледь уловимий запах.

Але коли слід звернув убік від дороги до тренувального майданчика, Вогнесерд зрозумів, що сподівався марно. Охоплений жахом, він побачив величезний сірий камінь, що поблискував поміж дерев, — Сонячні Скелі. Вогнесерд прищулив вуха і відкрив рота, намагаючись почути запах ворожих вояків. Перед ним, на узліссі, широкоплечий сірий кіт повертав убік, до кордонів Річкового Клану. Тепер не було жодних сумнівів щодо того, куди прямує Сіросмуг.

Щойно його