Вогонь і крига - Ерін Хантер

* * *

Вогнесерд облизав губи. Сіросмуг лежав поруч, умиваючи свій сірий бочок. Вони щойно розділили трапезу на терені табору. Сонце зайшло, майже повний місяць відсвічував у холодному чистому небі. Останні кілька днів Вогнесерду ніколи було і вгору глянути. Здавалося, щоразу, коли вони зі Сіросмугом прилягали відпочити, Тигрокіготь посилав їх у патруль або на полювання. Вогнесерд не втрачав пильності, збираючись за першої-ліпшої нагоди побалакати із Синьозіркою віч-на-віч. Але тоді, коли він не виконував одне із завдань Тигрокігтя, воєвода, здавалось, увесь час вештався біля провідниці.

Вогнесерд заходився вилизувати лапу, заразом оглядаючи табір у пошуках Синьозірки.

— Що виглядаєш? — нявкнув Сіросмуг крізь власне хутро.

— Синьозірку, — відповів Вогнесерд, опускаючи лапу.

— Нащо? — Сіросмуг припинив умиватися і глянув на друга. — Ти одним оком постійно косуєш на неї ще з ночі нашого чатування. Що ти замислив?

— Я повинен розповісти їй, де Круколап, а ще застерегти про Тигрокігтя, — нявкнув Вогнесерд.

— Ти ж обіцяв Круколапові розповісти усім, що він мертвий! — здивовано вигукнув Сіросмуг.

— Я обіцяв лише сказати Тигрокігтеві, що він помер. Синьозірці варто знати всю історію. Їй потрібно знати, наскільки вона може покладатися на свого воєводу.

Сіросмуг стишив голос до шепоту:

— Але ж у нас є лише слова Круколапа про те, що Тигрокіготь убив Рудохвоста.

— Ти йому не віриш? — Вогнесерд не міг приховати шок від аргументів свого друга.

— Дивися, якщо Тигрокіготь збрехав і він не убивав Дубосерда, щоб помститися за Рудохвостову смерть, значить, Рудохвіст сам убив Дубосерда.

А я не вірю, що Рудохвіст міг отак просто взяти і вбити воєводу іншого Клану в бою. Це суперечить вояцькому кодексу — ми ж б’ємося, аби довести свою силу і захистити свої землі, а не щоб убивати одне одного.

— Та я ж не намагаюся звинувачувати в чомусь Рудохвоста! — заперечив Вогнесерд. — Нашою проблемою є Тигрокіготь.

Рудохвіст був воєводою Громового Клану до Тигрокігтя. Вогнесерд ніколи з ним не зустрічався, але знав, що його поважав увесь Клан.

Сіросмуг уникав дивитися в очі Вогнесерду.

— Те, про що ти говориш, зачіпає честь Рудохвоста. А більше ніхто з котів не мав із Тигрокігтем жодних проблем. Лише Круколап його чомусь боявся.

У Вогнесерда по спині забігали дошкульні мурашки.

— То ти вважаєш, що Круколап усе вигадав, тому що не ладив зі своїм наставником? — докірливо нявкнув він.

— Ні, — пробурмотів Сіросмуг. — Просто думаю, що нам слід бути обачними.

Вогнесерд перехопив стурбований погляд свого друга і замислився. Він припускав, що Сіросмуг до певної міри мав рацію. Вони лише кілька днів були вояками, а вже намагаються кинути звинувачення найдосвідченішому воїну Клану.

— Гаразд, — зрештою нявкнув Вогнесерд. — Можеш у це не втручатися.

Він відчув неприємне поколювання в животі, коли Сіросмуг кивнув і повернувся до вмивання. Вогнесерд вірив, що Сіросмуг помиляється, думаючи, що тільки у Круколапа були проблеми з Тигрокігтем. Інстинкти підказували Вогнесерду, що воєводі Громового Клану не можна довіряти. Йому треба було поділитися своїми підозрами із Синьозіркою задля її безпеки і безпеки цілого Клану.

Зблиск сірого хутра на іншому краю галяви сповістив Вогнесердові, що Синьозірка вийшла зі свого кубла — сама. Він звівся на лапи, але провідниця Громового Клану вже заскочила на Високий Камінь і скликала віче. Вогнесерд нетерпляче замахав хвостом.

Сіросмуг захоплено смикнув вухами, почувши клич Синьозірки.

— Церемонія назовництва? — нявкнув він. — Мабуть, Довгохвіст отримає свого першого учня. Він уже кілька днів на це натякав.

Сіросмуг приєднався до котів, які збиралися на краю галявини. Усе ще відчуваючи уколи розчарування, Вогнесерд рушив услід.

На галявину вийшло маленьке чорно-біле кошеня. Його тендітні лапи беззвучно ступали твердою землею. Воно підійшло до Високого Каменя, потупивши свої світлі очі, і Вогнесерд майже відчув, як котик тремтить усередині. Якось так були похилені плечі цього кошеняти, що воно здавалося надто молодим і тендітним для новака. «Довгохвіст не буде в захваті!» — подумав Вогнесерд, пригадавши розчарування Довгохвоста, коли він уперше прибув до табору. Вояк люто знущався із Вогнесерда у його перший день у Клані, насміхаючись над його походженням від кицюні. Відтоді Вогнесерд незлюбив Довгохвоста.

— Віднині і надалі, — нявкнула Синьозірка, дивлячись на кошеня, — аж доки він не заслужить собі вояцького імені, цього новака називатимуть Прудколапом.

В очах чорно-білого кошеняти не було ні сліду страху чи приреченості, коли воно глянуло на свою провідницю. Навпаки, його очі широко розплющилися від запалу.

Вогнесерд повернувся до Довгохвоста, який брів до свого учня.

Синьозірка знову заговорила:

— Довгохвосте, ти був учнем Темносмуга. Він став тобі добрим наставником, з тебе виріс лютий і відданий вояк. Сподіваюся, ти передаси трохи цих рис і Прудколапові.

Вогнесерд сподівався побачити на морді Довгохвоста вираз розчарування, коли той глянув на Прудколапа. Але вояк, навпаки, пом’якшав, зустрівшись із поглядом свого нового учня. Наставник і учень лагідно торкнулися носами.

— Все гарно, ти добре тримаєшся, — підбадьорливо пробурмотів Довгохвіст. «Ага, правильно, — гірко подумав Вогнесерд. — Ганебно тільки, що мене він так не вітав». Він подивився на решту Клану і відчув образу, коли всі почали бурмотіти привітання новаку.

— Та що з тобою? — прошепотів Сіросмуг. — Одного дня там будемо ми.

Вогнесерд кивнув, підбадьорений думкою про власного новака, і відкинув своє почуття образи. Він був частиною Громового Клану, тож яка, справді, тепер різниця?

* * *

Наступної ночі була повня. Вогнесерд знав, що мав би з нетерпінням чекати першого Зборища, на якому буде вже вояком. Однак найбільше він чекав нагоди розповісти Синьозірці правду про Круколапа та Тигрокігтя, і думка про це холодною каменюкою лежала у нього на серці.

— Ти захворів, чи що? — нявкнув Сіросмуг позаду нього. — На тобі лиця немає!

Вогнесерд глянув на друга, понад усе бажаючи знайти в ньому розраду, але ж він обіцяв не втягувати у це Сіросмуга.

— Усе гаразд, — нявкнув він. — Ходімо. Я вже чую, як кличе Синьозірка.

Обидва побрели до гурту котів, який зібрався на терені. Синьозірка кивнула їм, показуючи, що помітила їх. Тоді повернулася і повела котів геть із табору.

Вогнесерд чекав, доки всі не пройшли повз нього втоптаною стежкою, що вела вгору — до лісу. Він хотів піднятися сам, щоб зібратися з думками.

— Ти йдеш? — гукнув його Сіросмуг.

— Так! — Вогнесерд присів на свої могутні задні лапи і став стрибати з кругляка на кругляк, залишивши табір позаду.

На вершині він спинився перевести подих, його боки важко здіймалися. Перед ним простягався ліс. Під лапами хрустіло опале листя. Срібносмуга блищала у небесах, як вранішня роса, що осіла на чорному хутрі.

Вогнесерд подумав про свою