Брати-віталійці - Віллі Бредель
Клаус не вірив старому торохтієві. Ні, такого не могло бути! Адже не брехня усе те, що вигравало в його уяві чудовими барвами, — всі оті мужні діяння, про які він так часто чув захоплюючі розповіді!
— Кажіть, що собі хочете, — сердито заперечив юнак, — але вони були християни!
— Ще б пак! Точнісінько, як наші лицарі-грабіжники або вельможі, котрі воліють багатства, а бідний люд кривдять. Усі величають себе християнами, а найвлучніше — лиходії.
Йозеф спинився, схопив хлопця за куртку і, втупившись йому у вічі, суворо сказав:
— Християни? Ах, християни!.. Той, хто так називає себе, мав би бути чистий, як сльоза. А хто вони-бо?.. Англійський король Річард теж удавав із себе християнина. Його лицарі казали на нього Левине Серце. Далебі, він був тигрове серце! Він також побував у Святій Землі і тільки за один день перетовк три тисячі полонених сарацинів. Його поганський супротивник, султан Саладін, куди шляхетніша душа за нього і за всіх князів-хрестовиків. Отакої… Дідько лишається дідьком, хоч як його підмальовуй!
Як же здивувався Клаус, коли Йозеф признався, що давно вже вихрестився з єврея на християнина і довгий час був жебраком!
Йозеф ставав для хлопця дедалі загадковішим.
Клаус довідався про братів-апостолів,[3] які відцурались житейського затишку й проповідували правду Христову. Вони жили на ласкавому хлібі, запекло ворогували з папою і проголошували його відступником од справжнього християнського вчення. За ними йшов знедолений люд, який часто очолювали й заможники. Клаус почув про Арнольда Брешіанського,[4] про багатого пармського купця Джерадо Сегареллі,[5] який роздав усе своє майно біднякам, а сам доживав віку в неймовірних злиднях. Але і його спалили нечестивці, що вдавали із себе християн, а насправді божеволіли за владою і багатством. Однак шляхетні люди знов і знов повставали проти кривди й нестерпних знущань. Вони ганьбили і церкву, і заможників, проголошували справжніми християнами бідних, неімущих братів. Пани, а головне папа, боронили свою владу — із шкіри лізли. Непокірних оголошували єретиками, під корінь нищили їх, і все це називалось божою карою.
О, про єретиків Клаус уже чув! Кожного вони жахали, й кожен боявся, як би і його не оголосили єретиком. І хлопець крадькома позирав на старого недовірка, який анітрохи не приховував, що й він єретик.
З якою любов’ю і чаром дід говорив про поповича фра Дольчіно[6] й про черницю Маргариту Тренкську,[7] які роздмухали повстання проти священного трону. Та, попри їхню самопожертву й відвагу, однаково перемогли підлота й брехня. Згадавши про це, старий вигукнув з палкою ненавистю:
— А пропав би ти пропадом, римський антихристе!
Хлопець добре розумів, хто такий римський антихрист, і поцікавився, за віщо боролись єретики.
— Ти ще питаєш? — гукнув Йозеф здивовано. Але згадавши, що попутник — зелене хлоп’я, відповів: — Зачисту незаплямовану віру! Замир і любов серед усіх людей!
— Так, Йозефе, — погодився Клаус, — це прагнення шляхетне і високе!
Дід не обзивався. Так вони і йшли мовчки поряд. Враз Йозеф вибухнув дошкульними словами:
— До чого ж дурні люди! Рятуй мене, боже, які дурні!
— Не всі, — заперечив Клаус.
— Всі, — прошипів старий.
Навіщо дід таке каже! Чому забув він про братів-апостолів і Сегареллі, про фра Дольчіно і Маргариту Тренкську, — і про всіх інших відважних лицарів, яких прозвали єретиками?
— Про цих не мовиться, — усміхнувся крамар. Його тішило, що хлопець так чіпко запам’ятав хороших людей.
Клаус похнюпився. Мовчав і Йозеф.
Сонце вже давно звернуло на спадень. Мандрівники прискорили ходу: попереду ще виднівся ліс, який треба перейти до вечора. Заним — село Вітряне.
Раптом парубійко спитав:
— Як ви, Йозефе, гадаєте: люди добрі чи злі?
Старий відповів не зразу. Він довго дивився поперед себе, а перегодом пильно глянув на супутника, мов бажав прочитати на його обличчі враження від того, що скаже.
— Одні лихі, інші дурні. А чи погані? Так, погані всі!
