Грот афаліни - Павло Андрійович Місько
Підійшли, насторожено спинились. У людей перелякано повитягувалися обличчя, тільки Радж кривив губи в іронічній посмішці. Жінки поопускали додолу дітей, розклали подарунки, посідали самі. Зв'язані кури не хотіли сидіти тихо: то та, то інша завзято били крильми.
Бома почув кудкудакання і лопотання крил, висунувся з дверей.
Бома Яп — чаклун і лікар. Кощавий, наче йог, голий до пояса, на животі відбилися від довгого лежання якісь смужки і кліточки. Позіхнув, криво роззявивши щербатого рота, почухав під пахвою, поправив на голові чи шапочку, чи корону, за яку було навтикано різнобарвного пір'я. Замість штанів чи, може, поверх них метлялися смужки якогось лахміття. У бома, хоч він і знався з духами, розбирався у лікувальних травах, були червоні білки очей, гноїлися повіки — як і в багатьох людей на острові. Чаклун називається, а цю хворобу ні в себе, ні в інших вилікувати не може.
Усі впали навколішки, ніби перед богом Вішну. Потім порозгиналися, долоні склали перед грудьми, ніби кожний упіймав собі метелика. А Радж ліг на бік, щоб не височіти над людьми, і стежив за всім, ніби за якоюсь виставою. Янг присусідився до нього, ліг на живіт. Ганеш тим часом плутано пояснював бому, чого хочуть люди.
— Знаю. Я все знаю, хоч ніде й не буваю, — сказав Яп. На худому обличчі спокійна закам'янілість, і ні проблиску думки. — Треба порадитися з добрими духами.
Ганеш махнув лівою рукою жінкам, ніби вигріб щось із-за вуха. І ті взяли подарунки, ще раз схилилися в поклоні перед бомом, по черзі занесли їх до хатини. А великого кухля бражки, зробленого з цілого коліна товстого бамбука, Ганеш сам подав у руки бому. Той щось пошептав над ним і випив, не передихнувши. Голосно відригнув, дістав із-за пояса якийсь корінчик, пожував, і на губах виступила піна.
— Буду радитися з добрими духами, поки не випливе з води Небесний Човен. Тихо!.. — і зник, рвучко смикнувши за собою циновку, завісив вхід.
Люди поворушилися, зручніше влаштовуючись на піску. Кожний у думках, а то й пошепки благав добрих духів допомогти у нелегкій справі. Чекали довго, поглядаючи в небо, у той бік, звідки завжди випливав місяць. Люди наелектризували себе моліннями і були ніби в трансі.
— Подуріли… Геть подуріли, — шептав Радж. — Кожна секунда дорога, а вони… Американці ж не молитися приїхали сюди!
Нарешті місяць, ніби червоний великий човен, виплив з океану і, здалося, загойдався, затремтів на хвилях. І в цей час у хатині щось глухо загуркотіло, забренькало, запищало пронизливо, ніби чаклун спіймав за хвіст кокосового пацюка і закрутив над головою, щоб шпурнути у хвилі. Хатина дрижала і тряслася, крізь щілини пробивалися відблиски вогню.
І от на порозі з'явився бома з палаючим смолоскипом у лівій руці. Відблиски вогню гуляли на страшному, розмальованому білими і червоними смугами і трикутними знаками обличчі. У правій руці похитувався довгий бамбуковий кий, схожий на спис. Та й сам бома заточувався, наче п'яний, щулив, як від холоду, плечі. Обидві руки від плеча і до зап'ястя були перев'язані кольоровими стрічками, кінці яких метлялися на вітерці, вигиналися, мов змії. Бома пильно подивився в один бік, у другий, витягуючи шию, як черепаха, і раптом скочив сюди, скочив туди, штрикнув повітря списом. А сам пронизливо вищав, певне, заклавши листок за зуби, хотів, мабуть, щоб люди думали, що пищать і тікають злі духи. Він то йшов по колу на зігнутих ногах, то скакав на обох зразу, як горобець, і в такт штрикав списом на всі боки, креслив вогнем якісь знаки. В очах бома палали вогненні відблиски, здавалося, що з них, як із смолоскипа, сипляться іскри.
Янгові стало страшно, його затрясло.
— Усі… Беріть смолоскипи… Беріть киї. І за ним! — пояснював Япові жести староста. Голос Ганеша теж став писклявим і хрипким, і всі загукали, завили не своїми голосами, щоб духи зла не впізнали нікого, не знали, на кого нападати. Усі пішли за бомом, пританцьовуючи, підскакуючи кожен по-своєму, і всі кололи палицями і киями повітря. Янг не тямився, він уже не помічав, хто відділявся од натовпу, щоб озброїтися й запалити смолоскип, хто бухкав по пустому стовбуру бамбука. Вогнів ставало дедалі більше, через запах горілої олії вже не чути було злого машинного духу. Чад і дим потягло в зарості, й там затривожилося нічне птаство. Вогні відбивалися в листі пальм, і здавалося, що там теж загоралися маленькі смолоскипи, а на небі ставало більше зірок тому, що туди піднімалися іскри від смолоскипів. Блищали очі, блищали зуби, зяяли скривлені чорні роти, самі люди були схожі на обвуглені головешки. Янг бачив, що і Радж уже озброївся цурпалком кореня пандануса і в батька в руках палиця. Тільки мати несла, притискуючи до повного живота, чорний горщик з кокосовою олією, і ті, в кого згасав смолоскип, підбігали вмочати, знову запалювали.
Зійшли аж до берега. Вода біля рифів зблискувала фосфоричним світлом, раз у раз поверхню лагуни прокреслювали бліді смуги, ніби хтось черкав величезними сірниками по сірці, а вони ніяк не хотіли спалахувати. Піщана, в шумовинні смуга прибою була пошматована рваними слідами-рубцями від коліс машин.
Зовсім близько було місце, де розвантажувалися й висаджувалися чужинці, як раптом — «Па-ах!» — у небо злетіла червона ракета і полетіла в їхній бік. Знижувалася просто на голови, сичала й бризкала іскрами, і дехто перелякано відбіг осторонь. Але ракета погасла, не долетівши до землі. У ту ж мить з рейду, з-за лагуни, де стояла величезна баржа, спалахнув стовп світла, уперся в небо — засвітили прожектор. Світлий стовп хитнувся, упав на воду, потім занишпорив на березі, вихоплюючи з темряви силуети нахилених у бік води пальм, то гори розвантажених ящиків під брезентами, то машини й бульдозери, то брезентові намети. Люди заплющували очі, оберталися спинами до кинджального вогню.
— Ти… біжи додому! Ти малий ще… — тривожно прошепотів Радж, боляче стиснувши Янга за лікоть. — І маму забери звідси!
— Ай, — вирвався Янг. Не міг він у ці хвилини залишити і Раджа, і всіх своїх. Не міг
