Сам себе катаю - Віктор Маслов

Після першого кола француз, який лідирував, раптом завмер на місці. І суперник також Замість гонки — "тупцювання" на колесах. Пліч-о-пліч гонщики балансували… 21 хвилину і 57 секунд! Та ось італієць не витримав і щодуху кинувся вперед, сподіваючись на перемогу. Але… програв. У французького гонщика вистачило терпіння на якусь долю секунди більше, і цього було досить, щоб, перебуваючи за спиною суперника, вибрати зручний момент і виграти заїзд.

З-поміж радянських гонщиків титул "короля сюрплясу" здобув багаторазово чемпіон СРСР і дворазовий чемпіон світу Сергій Копилов. Як запевняли досвідчені велосипедисти, змагатися з ним у сюрплясі справа безнадійна, він міг "стояти" на колесах як фокусник. Його особистий рекорд — понад 13 хвилин!

Історично значимою подією в міжнародному спорті стала Московська Олімпіада 1980 року. Готуючись до проведення олімпійських велосипедних гонок наша країна побудувала унікальний велотрек у Крилатському, розташованому на мальовничому вигині Москви-ріки.

Крилатський велокомплекс — це складна інженерна споруда. Основою будь якого треку є замкнута доріжка, що нагадує еліпс. Спершу велотреки проектували без особливих труднощів: два прямих відтинки доріжки з'єднували дугоподібними площинами. На прямій гонщик без остраху розвивав максимальну швидкість, коли ж заходив на поворот, його різко відносило вбік. Поштовх має таку силу, що може викинути з сідла або в кращому випадку змусити збавити розгін. Річ у тім, що при виході на дугу діє центробіжна сила, яка на прямолінійному шляху, за законами механіки, дорівнює нулеві. Щоб пом'якшити боковий удар, конструктори минулого вдалися до спіралеподібної кривої, так званої клотоїди, або просто спіралі Корню, кривизна якої пропорційна довжині дуги. А радянські спеціалісти застосували принципово новий метод розрахування перехідної поверхні, внаслідок чого клотоїду замінили плавнішою кривою. На практиці це матеріалізувалося такими розмірами: довжина доріжки — 333,3 метра, радіус віражу— 33 метри, кут його нахилу — 42°, кут нахилу прямих ділянок — 11°, ширина полотна — 9 метрів. Словом, зроблено все можливе, аби на крутих віражах гонщиків щонайменше підстерігали неприємності.

Близьким до ідеального — гладеньким, рівним і нековзким — зробили полотно велотреку. Нагадаємо: перші велотреки були земляні, на зміну їм прийшли треки з асфальтовими і навіть цементованими покриттями. Зросли відповідно і швидкості, але згодом з'ясувалося, що результати гонщиків на цих полотнах бодай на секунду, а поступаються тим, які гарантує їм дерев'яний настил. А яке ж дерево найдоцільніше? За кордоном, наприклад, велодроми покрили африканським залізним дубом. Він твердий і міцний, має оптимальне співвідношення коефіцієнтів тертя кочення і тертя ковзання, що дає можливість розвивати високу швидкість і водночас надійно "тримати" на собі колеса.

Головний архітектор проекту Віктор Ханджа дослідив з допомогою комп'ютера чимало варіантів і зупинив свій вибір на сибірській модрині. Ця порода здавна славиться своїми властивостями: вона не боїться води, не має сучків, міцна і довговічна. Майстерно підігнані бруски утворили монолітне полотно, яке успішно витримує різкі динамічні навантаження — падіння веломашин, стартові ривки і постійні прискорення.

Від примх погоди — дощу, пекучого сонця, снігу — дерев'яний настил треку надійно захищає легкий і ажурний дах — дві тонкі сталеві мембрани, що, як намет, перекривають ядро треку і трибуни на 6 тисяч місць. До кожного місця на трибунах підведено кондиційоване повітря.

Крилатський велотрек — це по суті спортивний центр. Окрім доріжки тут працюють гімнастичні і велотренувальні зали, медико-відновлювальні служби, сауна і кафетерій, планується відкрити Музей історії велосипеда.

Спеціалісти та вболівальники ковзанярського спорту справедливо називають каток Медео під Алма-Атою "фабрикою рекордів". Схоже, такої репутації цілком заслуговує і крилатський трек. Своїх перших гостей він прийняв в олімпійському 1 980-му і одразу порадував небаченими досі швидкостями. З дня відкриття диво-треку спортивні статистики не знали відпочинку: лише за п'ять років під його склепіннями встановлено 70 світових і олімпійських рекордів, і здебільшого радянськими спортсменами. Майже кожне змагання на цьому "рекордодромі" змушує комісарів Міжнародної федерації велоспорту вносити поправки в таблиці світових досягнень.

До гонок 0лімпіади-80 радянських шосейників і трековиків підготував загін фахівців на чолі із заслуженим тренером СРСР В. Капітоновим. Зрозуміло, на цих Іграх, що вперше відбувалися в столиці соціалістичної держави, нашим велосипедистам потрібна була тільки перемога, а особливо в шосейних гонках, де останніми роками вони ходили в лідерах.

Як відомо, олімпійські шосейні гонки проводяться протягом одного дня. На відміну од багатьох велотурів їх тактика по-своєму сувора і справедлива: викладатися на максимумі своїх можливостей. Збірна СРСР у складі Юрія Каширіна, Анатолія Яркіна, Сергія Шелпакова та Олега Логвина проїхала 101 кілометр швидше від усіх і втретє вийшла переможцем. З перших же кілометрів наші хлопці відчули себе господарями траси і довели гонку до золотої медалі. Ще дві олімпійські медалі здобули наші гонщики в груповій гонці на 190 кілометрів.

Нелегким випробуванням для 115 велосипедистів, що прибули з 32 країн, стала московська велотраса. Майстерність їзди, вміння швидко і правильно приймати тактичні рішення в гострих ситуаціях — усе це перевіряється на крутих підйомах і підступних Віражах. Такої неспокійної траси, як зазначили журналісти, ще не було на Олімпійських іграх: 14 кругів, а в кожному круті підйоми і спуски і майже по тисячі небезпечних поворотів. На найвищу нагороду претендували чемпіон світу італієць Д. Джакоміні і екс-чемпіон світу швейцарець Ж. Баус. Та заповітний титул олімпійського чемпіона виборов 23-річний радянський гонщик Сергій Сухорученков. Наші шосейники завоювали дві золоті і одну бронзову медалі. Такого успіху вони не мали за всю історію своїх виступів на олімпіадах.

Велосипедний спорт розвивається стрімко і динамічно на всіх континентах, Нинішні результати гонщиків значно перевищують досягнення минулих літ. Наприклад, на треку: якщо десять років тому лише окремі спортсмени-переслідувачі могли подолати 5-хвилинний бар'єр, то тепер фіналісти за рангом нижчих змагань близькі до результату 4 хвилини і 50 секунд. Назвати чітку межу в будь-якій гонці неможливо, бо минає рік-два, і світ довідується про новий рекорд, до якого незабаром підтягуються десятки і сотні гонщиків.

Заради чого стараються на нескінченній доріжці треку? Що надихає їх весті непримиренну боротьбу з часом на шосе? В ім'я чого набирають з останніх сил ураганну швидкість і утримують її при 150–200 ударах пульсу за хвилину, тобто на межі витривалості? Важка, вкрай важка ноша чемпіонства, але коли здобуваєтеся перемога — усі ці "чому" відпадають самі по собі. Судді скрупульозно фіксують