Митькозавр iз Юрківки - Ярослав Михайлович Стельмах

Санчата

Оповідання

Спускалися ми з Митьком на санчатах. Уже всі розійшлись, а ми собі катаємось. Нарешті вирішили йти додому. Дивимось – дядечко з паличкою до нас прямує.

– Мені, – каже, – хлопчики, незручно дуже, але взув я старі черевики, а вони ковзкі. Боюсь, не піднімуся нагору, впаду. Мені дуже незручно, – повторює, – але чи не змогли б ви мене на гору оцю підвезти?

Йому, мабуть, теж додому потрібно було, як і нам.

Ми трохи розгубились – нас дорослі катали на санчатах, це правда, а от ми їх ніколи. Я і кажу:

– Звичайно, можемо! Сідайте, будь ласка.

От веземо дядечка, а він іще ззаду паличкою своєю підштовхує. Тільки виїхали – тіточка якась біжить.

– Що, – кричить, – зламав?

А ми їй:

– Та ні! Він хоч і важкий, але санчата теж міцні, будь-кого витримають. Так що ви не хвилюйтеся, не зламав.

Дядечко засміявсь і до тіточки:

– Нічого я не зламав. Просто слизько дуже, от я і попросив хлоп’ят підвезти.

Тут і ми зрозуміли, що вона зовсім не про санчата питала.

Тіточка взяла його під руку, і вони пішли. «Спасибі» сказали.

А ми думаємо: «Раз на гору вже зайшли, то ще раз спустимось».

Спустилися. Стоїмо, чекаємо – може, ще когось підвезти потрібно. Довго чекали – ніхто не просить. Бачимо – бабуся йде.

Ми до неї.

– Чи не треба вас на гору підвезти?

А вона ступнула назад і каже:

– Ви вже краще самі катайтесь, а то ще завезете на гору, а там відпустите.

Чи то вона так пожартувала – незрозуміло.

Ми тоді ще раз з’їхали. Вже стемніло, а нікого так і нема.

Ми й пішли собі додому.

«Нічого, – думаємо, – завтра теж прийдемо кататися. От тоді, може, кого-небудь і підвеземо!»

Санько-брехун

Оповідання

Санько не був цілий тиждень у школі. А потім приходить. Ми його питаємо:

– Чого ти в школу цілий тиждень не ходив?

– А мені гланди вирізали.

– А як це?

– А от так – були в мене гланди, а зараз нема, – і рота відкрив. – Бачите?

Ми всі подивилися, але нічого не побачили.

– Нічого ми не бачимо!

– Звичайно, не бачите, бо їх уже нема. Ось тут, – і пальцем у роті щось показує.

– Так ти ж палець вийми, не видно нічого!

– Хоч і вийму, так усе одно не побачите, бо їх уже вирізали.

Я тоді теж палець у рот засунув і кажу:

– І в мене нема. Не треба нічого і вирізати.

А він:

– Гланди у всіх є!

Я тоді Митьку в рот подививсь і Наталці, але й у них нічого не побачив.

– Нема, – кажу, – ні в кого гланд. Що ти нам голови морочиш!

– Нема, – Санько говорить, – значить, ви всі ненормальні. А в усіх нормальних людей гланди є!

Так ми йому і не повірили.

Але чого ж він цілий тиждень у школу не ходив? Незрозуміло!

Найкращий намет

Повість

Приїхали!

Що не кажіть, а в таборі було здорово!

Ух, як було в таборі!

Ех, як у таборі було.

А ми з Митьком спершу і їхати не хотіли. У нас на літо свої плани були…

Але виявилося, що вони не збігаються із планами батьків, і ми поїхали у табір.

Тільки-но наш автобус у ворота заїхав, назустріч дядечко біжить у спортивних штанях і майці.

– Куди? – кричить. – Куди ви їх привезли?

– Сюди, – водій йому. – У мене тут усе записано. На п’ятдесят четвертому кілометрі повернути праворуч і лісом іще дванадцять кілометрів.

– Я ж дзвонив у місто, щоб сьогодні не привозили! У нас іще не все готове. Що я з ними робитиму?

– А я звідки знаю? – здвигнув плечима водій. – Я своє зробив – привіз їх. А ви вже робіть що хочете. Не назад же з ними їхати!

– Назад! Назад! Я ж дзвонив у місто, щоб завозили тільки післязавтра.

– Знати нічого не знаю, – каже водій. – Я тут ні при чому. Я привіз, а ви вже далі робіть що хочете. Я ще сьогодні в Житомир маю з’їздити.

– Ну от… – чую за спиною чийсь голос. – Завезли самі не знають куди, а в них іще не все готове.

Обертаюсь – хлопець сидить, білявий такий, і валізу на колінах тримає.

– Ти нащо, – питаю, – валізу на колінах тримаєш?

– Це не валіза, – він мені. – Це футляр для акордеона.

– А де акордеон?

– Та всередині ж.

– Ух ти! То це ти його аж сюди віз? І грати будеш?

– Буду. Я в музичній школі вчусь. Мені треба щодня грати.

– А якби ти на піаніно вчився, то і його сюди потягнув би?

– Не зна-аю… Я на акордеоні граю.

– А чого ж, – Митько встряв. – Він тільки передок відламав би, де клавіші, і грав би собі тут.

– Нічого я не відламував би, – почервонів хлопець і одвернувся.

Так я і не почув, чим розмова нашого водія з тим дядечком закінчилась, але всі почали з автобуса вилазити.

Вилізли й ми з Митьком. Стоїмо, роззираємося. Кругом купи сміття, дошки лежать. Робітники ходять. Пили скрегочуть, сокири цюкають. Фарбою пахне.

– І скажіть же, щоб іще мінімум два дні нікого не присилали! – дядечко у майці водієві кричить.

– А мені що, – водій каже. – Я привіз, а ви вже як знаєте. Не назад же їх забирати.

Він сів у автобус і поїхав. Йому ще сьогодні чогось у Житомир треба було.

А ми лишилися: справді, не назад же нам їхати!

Дядечко тоді й каже:

– Привезли-таки! Я ж попереджав…

А потім як закричить:

– Нащо ви його туди тягнете? Хіба воно там має бути? Невже за руку треба водити!

І побіг кудись.

Постояли ми хвилин із десять, аж тут до нас другий дядечко у спортивному костюмі підходить.

– Здрастуйте, орли! – каже.

Ми йому, звичайно, відповіли. Хто «здрастуйте» сказав, хто «добрий день», хто просто щось промимрив.

А він насупився.

– Хіба так, – каже, – молоде покоління відповідати повинно? Ану ще раз! Здрастуйте!

– Здрастуйте! – вже одностайніше і голосніше згукнули ми.

– Ану, ще раз! Бадьоріше! По-солдатськи! Здрастуйте!

– Здра-астуйте! – криконули ми всі як один, аж верхівки дерев здригнулися, і це йому сподобалось.

– Ну от, зовсім інше діло. Давайте знайомитись. Мене звуть Сергієм Анатолійовичем. Я ваш фізкультурний організатор. Перш за все скажу, що вам із табором надзвичайно пощастило.

– Ага, пощастило! – позаду цей акордеоніст шепоче. – Навіть приймати дітей не хочуть.

– Та мовчи ти! –