Митькозавр iз Юрківки - Ярослав Михайлович Стельмах
«Та це ж княжич», – здогадався Віка.
– Ех, якби я жив у ті часи, – не вщухало знадвору, – коли предки наші не знали грамоти, не вміли лічити, не вчили грецької! Хіба не зміг би я прожити без усього цього?…
Давно вже княжичів голос подаленів і стихнув, а Віка все сидів і думав над почутими словами, такими суголосними з його власними, ще зовсім недавніми думками, коли це:
– Віко! – почув. – Де ти?
Віка з надією заквапився навпомацки до дверей і озвався:
– Тут я, тут.
За дверима полегшено зітхнуло, скреготнув засув, і тоненький силует вирізьбився на тлі згаслого неба.
– Хух, а я тебе шукаю-шукаю, все оббігав, – усміхнувся до нього Линько. – Тікаймо, Віко! Біжимо! Там щось бояри мудрують… Хочуть зараз тебе скарати.
Не роздумуючи довго, Віка витнувсь із комірчини і скрадливо заспішив за своїм визволителем.
– Тут хвіртка для челяді є, – пояснив той дорогою. – Нею і вислизнемо. А тоді стороною – вуличками, городами… Тільки нас і бачили!
Йшли дворищем, поминали дерев’яні прибудови, клуні, притискалися до них, вслухались у ніч.
– Зажди, – застеріг Линько, коли дісталися зрештою до височенного частоколу. Відкрив невидиму у темряві хвіртку й просунув у неї голову. – Тс-с! Назад! – потягнув Віку за якийсь курник. – Міська варта.
Тепер і Віка почув – вулицею наближався гурт людей.
Од палаючих смолоскипів посвітлішали гостро затесані шпичаки частоколу, та й крізь шпарини щільно пригнаної деревини де-не-де, а проб’ється жовтавий промінчик. Кроки, голоси, бряжчання зброї – усе те сунуло зовсім близько.
Озвався десь на сусідньому дворі потривожений собака, і раптом тут же таки, поруч, завалував другий – басовито й роздратовано. А далі Віка, терпнучи од перестраху, втямив – зрадливий гавкіт ближчає… Ось і сам собака – біжить, шкірячись, просто на нього. Віка напружився, подався назад, та нараз Линько кинувся навперейми псові й зашепотів:
– Тихше, Онисиме! Це я, я. Тихше, ну!
І той зачув знайомий голос – враз умовк, навіть підскочив на задніх лапах, а тоді мов схаменувся, покосував недовірливо на Віку й загарчав. Але вже не злостиво, для годиться.
– Його що, звуть так – Онисим? – усміхнувся вспокоєно Віка.
Кроки, голоси, бряжчання зброї – усе те сунуло зовсім близько.
– Еге! Дворові люди назвали на честь боярина нашого. Той дізнався, хто таке вигадав, наказував нове ім’я дати. А собака на нове не відгукувався – то так і лишилося. Це ж Онисим і напався на мене сьогодні – думає, то я все вигадав.
Приятелі вислизнули за хвіртку, причинили її під носом кудлатого Онисима, котрий поривався, начхавши на свої обов’язки, податися слідом, і залопотіли нічними вуличками.
За півгодини забовванів попереду міський вал.
– Тут недалеко… по праву руку, – заговорив уривчасто Линько, – оті ворота, через які ти в’їхав. Через них не виберешся – зачинені. Ще й варта… А тут, хоча сторожа й ходить по верху, та рідко – прослизнути можна. У мене мотузок є – по ньому й спустишся у рів, а тоді на гостинець виберешся. До світанку далеко. Тільки обережно, бо й стрілою поцілять.
Обоє метнулися до валу й зачаїлися.
За кілька хвилин прочовгали вгорі чиїсь кроки.
– Сторожа, – пояснив Линько. – Поки назад повернеться – встигнемо. Давай за мною!
Пробралися земляним насипом, тоді камінними приступками все вище й вище і ось уже стали на повен зріст на самому вершечку грубезного дерев’яного зрубу. Проте зразу ж присіли, обдивилися.
Нікого. Тьмяніє внизу поснуле місто, чорніє по другий бік валу бентежна прірва.
Линько витягнув з-за пазухи змоток мотузка, один кінець хутко прив’язав до дерев’яної опори, а другий кинув униз, у рів.
– Час. Не боїшся?
– Ні… Трохи. Прощай, Линьку. Спасибі тобі.
– Може, ще побачимося коли?
– Ні… Ніколи. Знаєш, я не можу тобі всього пояснити…
– Не треба.
– Але все, що я розказував…
– А я вірю тобі. Правда… І… Ось від мене на спомин, це я сам зробив, – простягнув глиняного свистика-півника. – Дрібничка, правда…
– Ні-ні… Адже ти зробив його сам… Прощавай!
Віка затис у руках мотузок, тоді сів на краєчок валу і поволі сповз у темряву. Впираючись підошвами у тесані, кладені одна на одну колоди, перебираючи руками, став спускатися. І коли нарешті торкнувся ногами землі, одним духом перетнув рів, чіпляючись за траву, вихопився крутезним схилом нагору й подався кущами уздовж дороги. Може, якимось чином він знов повернеться додому, у своє століття, побачить маму й тата, піде до школи?…
Та враз з-від міської брами почулися крики, галас, шум. А тоді, холонучи, Віка вловив тупіт копит. Усе ближче! Так, немає сумніву – то погоня. За ним!
– Тут він десь, негідник! – голос Онисима. – Тут він, брехун! Роз’їжджайся по обидва боки дороги! Втекти надумав! Зараз ми його, пройдисвіта!
З останніх сил рвонувся хлопець уперед і раптом відчув, що летить кудись донизу, і, вже падаючи, збагнув – удруге за день втрапив він у ту ж таки яму.
Недовго гаячись, чийсь знайомий голос тут таки й гарикнув:
– А це ще хто там? – а тоді щось зашурхотіло, задзвеніло, задеренчало. Ніби чув уже Віка все те…
Розплющив очі і побачив, що знову стоїть він оце в напівтемній буді, геть переповненій ящиками з пляшками та банками, а поміж тих ящиків пробирається до нього Онисим… Але ж ні – без бороди, у ватянці… Та це ж приймальник посуду! Не набагато краще.
– Та що ж це за день такий! Господи! Не дадуть помріяти спокійно, вірші почитати! Кину, кину цю роботу. Сама вредність для здоров’я. Так і лізуть, так і нишпорять. А от я тебе по шиї!!! – пізнав Віку приймальник посуду. – По шияці так і трісну! То у двері ломився, а то вже тут!
Не тямлячи себе од перестраху, Віка кинувся щодуху до дверей і вмить опинився надворі. Хутко роздивився, щоб знов, бува, не трапити до ями та не опинитися іще казна-де і в якому столітті, та не було поблизу жодної ями, лиш бралася вгору, до центру міста, знайома вуличка.
Хлопець ступив до неї, а тоді щось згадав і розчепірив пальці лівої руки – на долоні лежав глиняний свистик-півник…
Віка йшов дорогою дедалі швидше, вже майже біг, і дмухав у свистик, і сміявся, і крутив над головою портфелем, і підстрибував у пречудовому настрої на одній нозі… Бо оце біг він додому, бо
