Митькозавр iз Юрківки - Ярослав Михайлович Стельмах

– Телевізор! – урочисто оголосив літописець.

– Можеш зробити? – вихопивсь із підступним запитанням Онисим.

– Ні, – промимрив.

– Радіо! Ліфт! Холодильник! Кавомолка! Трактор! – мов удари гарапника падали на Віку слова, такі дивні в цьому столітті і такі зрозумілі і, виявляється, складні для нього самого. І за кожним словом, за кожною назвою все нижче й нижче схилявся хлопець над столом, відчував, як пекучий сором розливається по всьому його тілу, а щоками повільно котяться зрадливі сльози.

Спроквола звів голову. Із залою коїлося щось дивне – вона клекотіла сердитими голосами, і неприємні за змістом вигуки на Вічину адресу боляче били хлопця по вухах і самолюбству. І ще Віка із прикрістю відмітив – думки присутніх щодо його особи дуже розбігаються з його власними думками.

– Брехун! Самозванець! Зайдисвіт! Радником захотів стати! Щеня! – линуло до нього звідусіль. І під тими криками й лютими поглядами хлопець зіщулився, знепримітнився і крадькома зиркнув, шукаючи захисту, на князя.

Але й той почувався незаслужено введеним в оману – блимнув непривітно і навіть одсунувся трохи. Не дивився вже прихильно, та й ніяк не дивився – уп’яв очі кудись у стіну й мовчав.

– Я от що мислю, – нараз почув Віка Онисимів голос. – Гадюку ти пригрів, княже, на грудях своїх. Брехуна й базікала. Тільки й уміє, що побрехеньки справляти та язиком патякати. Понавигадував такого, що й на голову не налізе. «Лампочка-кнопочка! Карбюратор!» А ти його радником одразу. Я теж можу такого понарозказувати! І що мені снилося, і що бабуся розповідала, але ж не видаю те все за правду. А я його одразу розкусив, ошуканця! Авантюрник! У довіру ввійшов. Він нам такого в князівстві понаробив би! Гадаю, княже, не гріх би йому й голову стяти, вражому синові.

– Ну це вже ти… – почав був князь, але голос його потонув у ревищі вкрай обуреного товариства.

– Правильно! Правильно! – згукнуло воно воднораз. – Голову йому стяти! Щоб думав надалі, кого обманювати!

Зацьковано розглядався Віка. Погляд його падав то на мисливські трофеї, розвішані на стінах, то на вікна, вже налиті темінню, то на пики обдурених ним людей шановних. А вони, в цей вечірній час, при світлі свічок, що кидали кругом химерні тіні, здавалися ще страшнішими.

– Що ж, княже, гадаю, ти й сам бачиш, хто сидить поруч із тобою. Тобі й вирішувати, як із ним повестися.

– Людіє! – важко зіп’явся на ноги князь. – Мужі славнії! Думаю, вам так само, як і мені, прикро пересвідчитись – ошукав нас цей зайдисвіт, котрого зустріли ми щиро і з дорогою душею. Так, покарати його ми повинні, зобов’язані, щоб не кортіло іншим чинити такі тяжкі злочини. Бо морочити цілий день голови кращим людям нашого князівства, одривати їх від справ державних – то таки злочин.

– Добре сказано! – відгукнулася радо зала на такі слова.

– Отже завтра, – повів далі, – зранку, на ясну голову, скличемо раду й вирішимо, яку кару заслужив оцей от… – гидливо вказав на Віку. – А поки що, гей, варто! – гукнув. – Киньте його в поруб!

І поки двоє дужаків з мечами на поясах крокували од дверей до столу, князь печально й серйозно дивився на Віку.

– Стривайте! – сказав лише, коли вартові спритно вхопили хлопця й потягли до виходу. Повільно простягнув руки й зняв із Вічиної шиї золоту гривну – свій недавній подарунок. – Ведіть, – дозволив тихо.

Повз довгий нескінченний стіл, повз примовклі люди, під пекучими, виповненими презирства поглядами човп Віка з низько опущеною головою у супроводі двох воїв із стравниці.

Ех, не так він заходив до неї!

Розділ IV

У супроводі двох воїв брів Віка з низько опущеною головою довгими й неширокими передпокоями. Отак і скінчилося неждано-негадано його тріумфальне життя в хоромах. Не вернеться він більше сюди – хіба для того, щоб вислухати присуд. Що то буде за присуд – Віка не знав, та й замислюватися поки не хотів. Зрозуміло одне – безславний кінець, остаточний провал усіх задумів, омріяних звершень. Не гадалося Віці, не уявлялося навіть, що поява його в XIII столітті завершиться так приголомшливо.

Та хоч який засмучений – Віка все ж помітив: його ведуть не тими переходами, що вдень. І це відкриття ще більше пригнітило хлопця. Проте швидко він збагнув – путь його лежить через чорний хід.

Важкі кроки Вічиної варти глухо відлунювали у темряві коридорів. І ще поворот – і всі троє виходять у двір.

Ступнули з ґанку у темряву, та враз хряснули позаду двері, і слідом вибіг розпашілий Онисим.

– Стійте! – гукнув. – Велів князь тут його замкнути, поблизу. За стайнею є прибудова. Отуди й ведіть нашого радничка колишнього, – засміявся зловтішно. – А то застудить горло гість дорогий – не зможе про хтомобілі брехати.

Знов хряснули двері, й Онисимові кроки загупали вже ізсередини.

Віддалялися музика й веселий гамір. Натомість вловлювало вухо нове – сюркнув коник, вдарила крилом сонна курка, гавкнув собака… Мирні звуки! І не віщують вони нічого поганого, а ще гостріше пройняло хлопця нехороше передчуття.

– Ось, мабуть! – зупинився воїн із смолоскипом і прочинив двері якоїсь комірчини. Зайшов до неї, звів смолоскипа над головою, розглянувся пильно, чи нема де віконця чи виритого собаками лазу… Тоді додав коротко: – Заводь!

Несильно та невідворотно підштовхнула Віку в спину дужа рука – ще встиг помітити при світлі оберемок старого сіна й розбиту бочку під стіною, – а тоді клацнув знадвору засув, і все поглинула темрява.

Віка лишився сам.

Чув, як зітхали й підфоркували за перегородкою коні, а часом котрийсь ще й тупав глухо копитом у землю й тривожно, здавалось, іржав; і Віці теж хотілося як не заіржати, то схлипнути, заплакати, заревти. Знав – ніхто його не почує.

Хлопчина опустився на сіно й занишк.

«От, Віко, і збулися твої мрії! – думалось йому. – Побував ти, де хотів, і сталося з тобою те, що сам собі намислив. Чому ж там, на лаві у скверику, не спало тобі на гадку, що сказав би ти людям минулого, з чим прийшов би до них, чого навчив би, чим був би корисний?»

Та в цей час якийсь шемріт знадвору порушив довколишню тишу, і подальший плин Вічиних думок, таких простих і справедливих, розчинився в темряві. Віка прислухався.

– За що мені така кара? – долинуло до нього неголосне схлипування. – Для чого я маю все це вчити? – белькотів чийсь