Чарівник Смарагдового міста - Олександр Мелентійович Волков
Тільки Еллі мовчала і з тугою згадувала Канзас.
Нарешті Гудвін викликав і її:
— Ну, дитя моє, я зметикував, як нам потрапити до Канзасу.
— І ви вирушите туди зі мною? — здивувалась Еллі.
— Обов'язково, — підтвердив колишній чарівник. — Мені, зізнатися, набридла самотність і постійний страх бути викритим. Краще я повернуся до Канзасу і працюватиму в цирку.
— Ох, я така щаслива! — вигукнула Еллі і заплескала в долоні. — Коли ж ми вирушаємо?
— Не так швидко, дитя моє! Я переконався, що із цієї країни можна вибратися лише повітряним шляхом. Адже нас занесено сюди буревієм — мене на аеростаті, тебе — у будиночку. Мій балон цілий — я зберігав його усі ці роки. На нього, щоправда, де-не-де доведеться наліпити латки. А легкий газ водень, котрим наповнюють кулі аеростатів, я зможу відшукати.
Ремонт повітряної кулі тривав кілька днів. Еллі попередила друзів про швидку розлуку, й усі троє — Страшило, Дроворуб і Лев — дуже засмутилися.
Нарешті настав призначений день. Гудвін оголосив своїм підлеглим, що летить провідати свого давнього приятеля — Великого Чарівника Сонце, з котрим не бачився багато років. На площі біля палацу зібрався натовп. Гудвін включив водневий апарат, і куля почала швидко збільшуватися. Коли балон наповнився, Гудвін, викликаючи жах і захоплення юрби, забрався в кошик і звернувся до людей:
— До побачення, друзі мої!
Залунали вигуки «ура», й догори полетіли зелені шапки.
— Ми багато років жили в мирі та злагоді, і мені тяжко розлучатися з вами… — Гудвін витер сльози, і у натовпі почулися зітхання. — Та мій друг Сонце настійливо кличе мене, і я корюся: адже Сонце — могутніший Чарівник, ніж я! Згадуйте про мене, але не дуже сумуйте: смуток шкодить травленню. Додержуйтесь моїх законів! Не знімайте окулярів: це принесе вам велику біду! Замість себе я призначаю вашим правителем вельмишановного добродія Страшила Мудрого.
Здивований Страшило вийшов наперед, спираючись на свою чудову ковіньку, і статечно зняв капелюха. Мелодійний передзвін дзвіночків викликав у натовпі захоплення: у Смарагдовому місті не було звичаю підв'язувати дзвіночки до капелюхів. Юрба бурхливо вітала Страшила й тут же присягнулася на вірність новому правителю. Мовчало лише кілька заздрісників, які самі прагнули стати правителями. Вони затаїлися й мовчали.
Гудвін покликав Еллі, яка саме ніжно прощалася з друзями.
— Швидше в кошик! Куля готова до польоту!
Еллі востаннє поцілувала у морду великого грізного Лева. Лев був дуже розчулений: з очей його капали сльози, і він забував їх витирати китичкою хвоста.
Потім Страшило і Залізний Дроворуб ніжно потисли руку Еллі, а Тотошко попрощався з Левом, запевняючи, — що він ніколи не забуде свого великого друга й вітатиме від нього усіх Левів, яких йому трапиться зустріти у Канзасі.
Несподівано налетів вихор.
— Швидше! Швидше! — заволав стурбований Чарівник. Він помітив, що куля ось-ось зірветься у небо, і міцно натягнув мотузку.
І раптом — лусь! — мотузка урвалася й аеростат шугонув угору.
— Поверніться! Поверніться! — у розпачі заламувала руки Еллі. — Візьміть мене до Канзасу!
Та дарма: аеростат не міг спуститися, ураган підхопив його і помчав зі страшенною силою.
— Прощавай, дитя моє! — долинув до дівчинки слабкий голос Гудвіна з висоти, і аеростат зник поміж хмар.
Мешканці Смарагдового міста довго дивились у небо, а потім розійшлися по домівках.
Наступного дня трапилося сонячне затемнення. Жителі Смарагдового міста вирішили, що це Гудвін затемнив Сонце, опускаючись на нього.
По всій країні поширилася чутка, що колишній правитель Смарагдового міста живе на Сонці. Народ довго пам'ятав Гудвіна, та не дуже тужив за ним: адже у них був новий правитель — Страшило Мудрий, настільки мудрий, що розум не вміщувався у його голові й випирав назовні у вигляді голок та шпильок.
Мешканці Смарагдового міста страшенно пишалися:
— Немає у світі іншого такого міста, де правитель був би напханий соломою!
Бідолашна Еллі залишилася у країні Гудвіна. Ридаючи, вона повернулася до палацу.
Їй здавалося, що тепер у неї вже немає надії на повернення до Канзасу.
ЗНОВУ В ДОРОГУ
ллі невтішно плакала, затуливши долонями обличчя. В кімнаті почулася важка хода Залізного Дроворуба.— Я потурбував тебе? — зніяковіло запитав Дроворуб. — Розумію, тобі не до мене, але, бач, мені хочеться поплакати за Гудвіном, а нікому витирати мої сльози: Лев сам плаче на задньому дворі, а Страшило — правитель, незручно турбувати його дрібницями…
— Бідолаха!..
Еллі підвелася і, доки Дроворуб плакав, старанно витирала сльози рушником. Коли ж він наплакався, то дуже ретельно намастився із дорогоцінної маслянки, подарованої йому Мигунами, — він завжди носив її біля пояса.
Вночі Еллі приснилося, що великий птах несе її високо над канзаським степом, і вдалині видніється рідна домівка. Дівчинка радісно закричала. Вона прокинулася від власного крику і вже не могла більше заснути від розчарування.
Вранці компанія зібралася у тронній залі порадитися про майбутнє. Новий правитель Смарагдового міста урочисто сидів на мармуровому троні; решта поштиво стояла перед ним.
Коли Страшило став правителем, він одразу здійснив свої давні мрії: справив собі зелений оксамитовий костюм і новий капелюх, до крис якого наказав пришити срібні дзвіночки від старого; на ногах у нього яскраво блищали начищені зелені чоботи із найкращої шкіри.
— Ми розкішно заживемо, — заявив новий правитель. — Нам належить палац і ціле Смарагдове місто. Тільки-но згадаю, як ще зовсім недавно я страхав вороння у полі, а нині став правителем Смарагдового міста, то, щиро кажучи, мені нічого нарікати на долю.
Тотошко негайно осадив зарозумілого Страшила:
— А кому ти повинен дякувати за все оце твоє благополуччя?
— Еллі, звичайно! — зніяковів Страшило. — Без неї я й досі стирчав би на кілку.
— Якби тебе не розтріпали буревії та не розклювало вороння, — додав Дроворуб. — Я й сам іржавів би у дрімучому лісі… Багато добра зробила для нас Еллі. Адже я теж отримав серце, а це моя заповітна мрія.
— Про мене й говорити нічого, — мовив Лев, — я тепер найхоробріший серед усіх звірів на світі. Хотілося б мені, аби на палац напали людожери чи шаблезубі тигри, — я б з ними розправився!
— Якби Еллі залишилася у палаці, — промовив Страшило, — ми жили б щасливо!
— Це неможливо, — заперечила дівчинка. — Я хочу повернутись у Канзас до тата й мами…
— Як же
