Українська література » Дитячі книги » Північ над Санктафраксом - Пол Стюарт

Північ над Санктафраксом - Пол Стюарт

Читаємо онлайн Північ над Санктафраксом - Пол Стюарт
Він уже перейшов у справжню зливу, затоплюючи вузенькі вулички і гасячи один по одному світлякові смолоскипи.

— Хутчій, Тарпе, — гукали Живчик із Кулькапом, силкуючись продертися крізь штовханину, де всі билися з усіма. — Я… м-м-м! — загарчав він, коли здоровий, як поліський злодій, нетряк ухопив його ззаду і м’ясистою рукою затис рота. Ще одна потвора вхопила Кулькапа. Третя приперла до стіни Тарпа.

З голосним сичанням згасло ще з півдесятка смолоскипів. Далі, як на команду, погасли й решта смолоскипів, після чого все бойовисько поринуло в пітьму.

— А-а-а! — заревів нетряк просто Живчикові у вухо і рвучко відтрутив його від себе. Живчик метнувся до Тарпа. Їхнє і так яскраве сяйво стало ще яскравіше.

— Духи! — зарепетували нетряки і ринули назад — ще розлючені, але надто перелякані, щоб кидатись на них.

— Хутчій! — пошепки наказав решті Живчик. — Тікаймо звідси, поки до них не дійшло, що ми не конче маємо бути духами!

Він схопив Кулькапа за руку, і вся трійця рвонула навтікача. Нетряки щось галасували їм навздогін, але з місця не зрушили. Проте на вулицях не бракувало й інших почвар — їх аж кишіло куди не кинь, — і всі аж казилися з люті — у безумові, що навіяла негода.

— Що нам почати? — закричав Тарп, кидаючись то в той бік, то в той. — Ми пропали! Нам кінець!

— «Сюди», — прошипів Живчикові на вухо якийсь голос.

— От і добре, сюди! — закричав він і кинувся вузенькою вуличкою, а слідом за ним решта. — Держіться купи! — ревів він. — І моліться Небові, щоб…

— А-а-а! — зойкнули всі троє з жаху: здавалося, під ними розступилася земля.

Вони падали. Усе нижче й нижче. Летіли у смердючому мороці, летіли перекидом, несамовито вимахуючи руками та ногами. А над їхніми головами лунко гримнула накривка: вони попали у пастку.

Розділ десятий
Цистерна

— О Небо! — Кулькапові аж забило дух, коли навальне падіння знагла урвалося. Щось м’яке, шовкувате на дотик і навдивовижу пружне перепинило шлях. Він вражено скрикнув, підкинутий знов угору і зараз же зойкнув з болю, зіткнувшись із Тарпом Волопасом, який наразився на нього всією масою свого тіла. Удвох вони скотилися у зіткану з якихось волокон сіть. Згори на них звалився Живчик.

Раптом щось клацнуло. Потім гупнуло. Потім із шелестом зашморгнулася линва на сіті. Волокнистий матеріал міцно обплів їх і збив усю невдатливу трійцю в малу купу невеличку.

Перше, що вразило Кулькапа, — це неймовірний сморід, такий ядучий, аж здавалося, чиїсь невидимі пальці засягають у горлянку, викликаючи горловий спазм. Густа сітка трохи пригасила Живчикове і Тарпове світіння, а все ж дещиця сяйва таки просотувалася назовні, і Кулькап потихеньку став розглядатися довкола.

Вони висіли високо над величезним, парким підземним каналом. Кругом із мурування величезного тунелю, кудою плинув канал, витикалися рури. З них, безперервно спадал а вниз, у пінявий потік, брудна вода.

— Риштаки, — простогнав Кулькап. — Я… ой! Болить! — закричав він, коли Живчиків кістлявий лікоть уперся йому в спину. — Що ви робите?

— Пробую витягти ножа, — прохарчав Живчик. — Але… здається… я не можу… поворухнутись…

— А-а-а! — заверещав Кулькап іще пронизливіше.

Живчик перестав борсатися.

— Шкода заходу, — буркнув він. — Я до нього навіть не дотягнуся.

— А хоч би й дотягся, то яке з того пуття, — почувся з-під них здавлений голос Тарпа Волопаса. Той лежав на споді сітки, уткнувшись у неї обличчям. — Сітка сплетена з шовковиння лісового павука…

Живчик розчаровано зітхнув. Павучий шовк домішували до тканини, з якої шили вітрила для кораблів небесних піратів — легкі, мов бабине літо, та все ж доволі міцні, щоб витримати натиск вітрів, які налітали з відкритого неба. Його ніж був би безсилий проти товстого прядива, з якого зіткано тенета.

— Кепе, я в розпачі, — поскаржився Тарп Волопас. — Я б радше випробував свій талан у сутичці з отими дурнуватими нетряками, аніж теліпатись отут, мов кільце тілдерячої ковбаси. — Він скорчив жалісну гримасу, коли випари від стічних вод шибнули йому в носа. Унизу нюшили повітря і розчаровано попискували рябі пацюки, позираючи на світну в’язку, що погойдувалася над ними. — Хтось наставив чи щось наставило цю пастку, — пояснив він, — а ми у неї вскочили.

— Що означає «щось»? — стривожився Кулькап.

— Я чув, що у риштаках живуть мордобрили, — пояснив здавлений Тарпів голос. — Жахливі тварюки! Суцільні пазурі та зуби. — Але хитрі, підступні — може, то котрась із них…

— Тс-с-с! — шикнув Живчик.

Звідкись іздалеку долинув важкий брязкіт.

— Що воно? — прошепотів Кулькап, якому від страху аж заворушилося волосся на потилиці.

Брязкіт гучнішав. Тепер він лунав ближче. Притиснутий до Кулькапа, Живчик не міг повернути голови. Тарп, який лежав під ними, нічого не бачив. Тільки Кулькап, чия голова була повернута в супротивний кінець, міг дивитися в той бік, звідки долинав звук. Він проковтнув клубок у горлі.

— Ти щось бачиш, Кулькапе? — стурбовано запитав Живчик. Він знав, що у стічних ямах живуть не самі тільки рябі пацюки та мордобрили. Не бракувало тут і печерників із тролями, які покинули свої підземні житла в Темнолісі, шукаючи кращої долі в Нижньому місті, але не витримали отієї божевільної гонитви нагорі. Хто помер з голоду. Хто знайшов притулок у підземній каналізації і животів там, годуючись покидьками.

Брязкіт ближчав, гучнішав і чітко вирізнявся на тлі дзюркоту. Брязь! Метал дряпнув по металу. Брязь! Здавалося, затремтіли рури.

І тут Кулькап побачив, що то було: у повітрі промайнув здоровенний металевий гак, брязнув об руру, що стриміла зі стіни тунелю, і зачепився за неї. Гак було прикріплено до сукуватої дерев’яної жердини,

Відгуки про книгу Північ над Санктафраксом - Пол Стюарт (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: