Північ над Санктафраксом - Пол Стюарт
— У глибині душі молотоголовці страхопуди, — реготнув той. — Лякана ворона, як мовиться, і куща боїться. Як піде поголос, що «Нічліжку під сон-деревом» голими руками не візьмеш, вони дадуть мені спокій — принаймні на час. І це все завдяки вам!
— Агов, Пістряку! — почувся грубий голос із далекого закутка. — Ще лісового грогу, та швидше!
— Зараз! — гукнув у темряву Пістряк. Він скочив з лави і витер фартухом руки. — Ані хвилинки спокою, — поскаржився він. — Покличете мене, коли треба буде налити ще.
І Пістряк побіг. Живчик перевів погляд на Кулькапа: той силкувався відсьорбнути вдруге.
— Не нудьгуй, — сказав він хлопцеві. — Ти сиди на місці, а я тим часом розглянуся по залі, якщо ми вже тут. Потеревеню з кимось із завсідників. Може, хтось щось знає.
Кулькап рішуче поставив келиха на стіл, енергійно кивнув головою і звівся з лави.
— Слушна думка, — погодився він. — Я піду з вами. — Йому аж ніяк не усміхалося зоставатися самому в цій лиховісній, темрявій забігайлівці з дивною жалобною музикою. У таверні сиділо і балакало за кухлем пива не менше, як тузінь усіляких істот. Печерники, тролі, гобліни — непросипущі п’янички з одутими пиками та порожніми поглядами.
— Вітаю, друже! Можна тебе пригостити? — звернувся Живчик, плескаючи по плечу якогось курдупля, схиленого над питним коритцем. — Прецікава погода видалася, га?
Курдупель обернувся, і виявилося, що це троль-тягайло. Троль утопив очі Живчикові в обличчя.
— Ч-чог-го тоб-бі? — просичав він.
Живчик підніс руки догори.
— Хочу просто випити. І трохи погомоніти. Пістряче! — гукнув він. — Налий оту посудину моєму друзяці! У нього спрага.
До нього звернулися і порожньо укняпилися йому в перенісся кілька пар посоловілих очей.
— Спасибі, пане, — подякував троль.
Живчикові вдалося привернути його увагу.
— Прецікава, кажу, погода: чудні якісь дощі, град завбільшки з гоблінів кулак, з неба всілякий мотлох падає. Знаєш, я навіть чув, що тут, просто у Нижньому місті, сипалися додолу якісь падучі зірки.
Троль лише знизав плечима.
— Я нічого… не бачив, — відказав він. — Щойно прибув на кораблі з Великого Сорокушачого ринку. Рабів ми везли. — Він рохнув. — Щоб я ще коли встрявав у такі халепи! Чорта з два! Галас нестерпний всю дорогу кайданники знай тільки верещали та стогнали. Я йдосі чую їхні голоси. От відразу сюди й повіявся — мушу забути про все!
Він занурив свій писок у вщерть наповнене коритце, і Живчик подався далі.
— Кеп? — озвався праворуч чийсь хрипкий запитальний голос.
Живчик рвучко обернувся. Кулькап напружено зирив у темряву, намагаючись розгледіти, хто то озвався.
— Це ви, кепе? — Важенне крісло гепнуло на дерев’яну підлогу, із-за столу, продираючи, немов після сну, очі, звелася присадкувата постать. Живчик не зводив очей із личини, яка до нього наближалася. То був живолуп із Темнолісу — розчуханий чуб, криваво-червона шкіра, темно-фіолетова в сутінках. Його похмурі риси зобразили якусь подобу усмішки. — Кепе Живчику, невже це ви? — повторив він. — Ну, скажіть же, що це ви.
— Тарп? — мало не підскочив Живчик. — Невже це ти, Тарпе? Тарп Волопас? Матрос із «Позасвітнього гарцівника»? — закричав він. — Так, це я! Це я, твій капітан!
Вони впали в обійми один одному.
— О кепе! — Тарпові очі наповнилися слізьми. — Я боявся, що вже не доживу до цього дня.
Живчик вивільнився з міцних Тарпових обіймів і взяв живолупа за руки.
— І все ж ти дожив, Тарпе! Ти живий! Ти направду живий! — повторював він тремтливим від хвилювання голосом. — А тепер я знайшов тебе! — він повернувся до Кулькапа. — Поглянь-но, юначе! Ми знайшли одного з моїх.
Голос його урвався. Живчиків учень мав такий вигляд, ніби побачив мару. Він стояв як укопаний, широко роззявивши рота і вирячивши очі, аж здавалося, вони ось-ось повилазять із орбіт. Пістряк обік нього мав не менш отетерілий вираз.
— Кулькапе, заради Неба, що скоїлося? — запитав Живчик.
— В… ви об… обидва світитесь, — затинаючись відповів Кулькап.
— Ну, чисто тобі пара лойових світників, — побожно додав Пістряк.
Живчик зиркнув на Тарпа. Щирісінька правда! Усе його тіло, від вогнисто-червоної маківки до візерунчастих носаків чобіт, променіло яскравим світлом. Він поглянув на себе. Груди, ноги, руки, кисті, зап’ястки — це все також сяло.
Навколо них зашушукалися між собою завсідники. Вони показували пальцями, хитали головами. Троль-тягайло, який сидів побіля Кулькапа, заходився термосити амулети у себе на шиї.
— Духи, — шепотів він. — Духи в бон-доці. А тепер духи й тут. Знайте — це неспроста.
Із-за столу підвелася парочка міських гномів.
— Я звідси йду, — боязко промовив один і почухрав до дверей.
— І я, — підхопив горілчаний його брат. Поминаючи Пістряка, він обернувся до нього. — Цими днями у Нижньому місті не бракує дивовиж і без привидів, що заполонили «Нічліжку під сон-деревом»!
— Авжеж, — буркнув тягайло, поспішаючи слідом за ними. — Де водяться привиди, туди я не рипаюсь!
— Але… але вони вже збиралися йти, — замурмотів Пістряк. — Чи не так? — додав він, поквапом випроводжаючи всю трійцю до дверей. — Не майте на мене серця, — буркнув він Живчикові, — але торгівля є торгівля, самі розумієте. — І чемно, але рішуче випхав їх за поріг.
— Отака нам дяка! — засміявся Живчик, щойно за ними гримнули двері. І повернувся до Тарпа з Кулькапом. — Пусте! Ти живий, Тарпе! Ось що головне.
— Велика радість, кепе, вас бачити, та ба… — Тарп нахмурив брови. — Ми виглядали трохи дивно, ширячи довкола це сяйво. Його цілком досить, аби
