Північ над Санктафраксом - Пол Стюарт
— Я… я саме збирався зачинятися, — прожебонів Пістряк.
Живчик кинув оком на купку відвідувачів у темному закутку таверни, надто боягузливих чи захмелілих, аби кинутися на допомогу Пістрякові. Не скидалося на те, щоб хтось із них збирався йти на виступці.
— Воно й не дивно, що справи кепські, — хрипко озвавс я молотоголовець. — Отак віднаджувати свою клієнтуру! — Він із голови до п’ят зміряв поглядом Живчика та Кулькапа і розплився в дурнуватій посмішці. Проти блакитного вогню сон-дерева заблищав його сірявий вставний зуб із залізного дерева. — Сідайте, — припросив він, ножем показуючи на одну з не перекинутих іще лав.
Кулькап шарпнувся був прийняти запрошення, але Живчик заспокійливо поклав руку хлопцеві на плече.
— Сідайте! — ревнув молотоголовець.
— Робіть, як вони кажуть, — порадив кволим голосом Пістряк. — Я зараз.
Живчик і Кулькап не зрушили з місця.
— Я що, висловлююся неясною мовою? — процідив крізь зуби молотоголовець. Решта двоє розвернулися і, зціпивши кулаки та блимаючи очима, почвалали до них.
— Ясною, як Верхоріччя! — відповів рівним голосом Живчик і вихопив меча з великим кривим лезом, якого вручив йому батько, перш ніж зостатися самому всередині Великої бурі. У блакитнявому світлі сяйнуло лезо.
Якусь хвильку гобліни ошелешено мовчали. Відтак повернулися, перезирнулися між собою і недовірливо засміялись.
— Ах ти ж, писклявий недомірку! — заревів той, що стояв ближче до юного капітана, і вихопив свою зброю — зловісного на вигляд серпа. — Ну, давай, давай, — загарчав він, зневажливо кривлячи губи, і поманив його до себе пальцем, переступаючи з ноги на ногу.
— Покажи йому, Бубне, — підбадьорливо рохнув гоблін із ножакою в руці.
Пістряк, скориставшись із загайки, десь пропав.
— А цього тобі не кортить? — притьмом виринувши з тіні, шинкар замахнувся своїм кийком. — НА-А-А!
Удар прийшовся гоблінові у скроню і той гепнув, як колода. Ніж випав із руки і, ковзнувши кам’яними плитами долівки, завмер біля Кулькапових ніг. Трохи повагавшись, той нагнувся по нього.
Чути в руці важенного ножа було якось дивно. Попри всі батькові намагання чогось його навчити, Кулькап так і не опанував мистецтва самооборони. Він нервово повернувся до другого молотоголовця.
— Буде краще, якщо ти просто дивитимешся, та й годі, — кинув він якомога лютіше. — Не змушуй мене пускати його в хід, — голос його прозвучав верескливо і непереконливо.
За його спиною свиснув у повітрі серп третього гобліна. Живчик звів меча, підскочив до Кулькапа. Серп зі скаженою силою торохнув по лезу, аж затрудило у всій руці. Проте Живчик устояв на ногах.
— Що потворніші ці тварюки, то приємніша перемога, — процідив Живчик крізь зуби. Він зробив різкий випад — потім ще і ще проти двох молотологовців.
Знов у повітрі просвистів серп, цього разу нижче і збоку. Живчик відскочив назад. Хиже жало було б черкнуло його по животі, коли б не зачепило застібки волорожачої камізельки. Кулькап різко розвернувся і люто кинувся на Живчикового напасника.
— А-а-а! — залементував нетряк, коли гостре лезо проткнуло великий палець здійнятої для удару руки.
— Молодець! — похвалив Живчик. Він скинув руку і зробив блискавичний випад. Меч попав у ціль, і гоблінів серп заторохтів по долівці.
Кулькап ударом ноги відкинув його під протилежну стіну. Живчик приставив меча гоблінові до шиї.
— Чеши відсіля, — сказав він крижаним тоном, — або, присягаюсь, я доведу справу до кінця.
Двійко молотоголовців ззирнулися.
— Ушиваймося! — рявкнув один з них, і, обкрутившись на місці, обидва накивали п’ятами. Ніхто з них навіть не озирнувся на поваленого товариша.
— Сили небесні! — пробуркотів Кулькап. Він простяг Живчикові трофейного ножа
— Лиши його собі, — усміхнувся Живчик. — Ти заслужив на цей ніж. Ти був просто неперевершений, Кулькапе, — додав він. — Зроду б не подумав, що ти на таке здатний.
Кулькап сором’язливо похнюпив очі і застромив ножа за пояс. Живчик вочевидячки перебільшував.
— У цих молотоголовців ніколи не клеїлося із взаємовиручкою, — реготнув Пістряк, чіпляючи кийка назад на стіну. Він повернувся до Живчика та Кулькапа. — Але все одно вони небезпечні. Дякую, за допомогу, панове. — Він підняв одну з перекинутих лав. — Сідайте. Зараз ви скуштуєте вина з мого найкращого барильця, пригощаю, звісно, я.
Живчик із Кулькапом присіли. Кулькап весь упрів, руки йому трусилися. Опинившись тут уперше, він розглядався довкола.
Решта відвідувачів їли-пили по темних закутках, і, здавалося, і гадки не мали про недавню пригоду. Хто сидів під рядами шестикутних барилець, згромаджених під протилежною стіною на кшталт бджолиних чарунків, хто скоцюрбився на низенькому оцупку за питним коритом. У кутку блакитно світилася накрита жаровня, відлунюючи сумний спів палахкотючих головешок.
— Звук такий, як від сон-дерева, — непевно зауважив Кулькап. Його ще й досі тіпав дріж.
— Таж ми у «Нічліжці під сон-деревом», — усміхнувся Живчик. — Вона оживляє в моїй пам’яті Темноліс, коли я був ще хлопчиком. Спелда — мати-трольчиха, про яку я тобі розповідав, — коли пора було облягатися, клала у вогонь цурпалок сон-дерева. Його жалобні пісні заколисували мене, і я засинав.
— Як на мене, надто вже похмура музика, — здригнувся Кулькап.
Пістряк повернувся із трьома повнісінькими кухлями золотавої рідини. Він умостився між Живчиком і Кулькапом.
— За ваше здоров’я, — проголосив він, і всі піднесли до уст іскристе вино марки «Заболонь». — А-а-а! — прицмокнув шинкар, оцінюючи смак. — Чисто тобі нектар.
— Знамените вино, — погодився Живчик. — Правда, Кулькапе?
Кулькап зморщився, коли від шпаркого напою йому запекло в горлі й зашпигало в носі. Він поставив кухоль і заходився терпи очі.
— Знамените, — ледь вимовив він. Потім нахмурив брови і повернувся до Пістряка. — А