Українська література » Дитячі книги » Північ над Санктафраксом - Пол Стюарт

Північ над Санктафраксом - Пол Стюарт

Читаємо онлайн Північ над Санктафраксом - Пол Стюарт
яку міцно стискала, тягнучи її до себе, пара жилавих рук.

Із темряви виринула невиразна постать, яка незграбно стояла на химерному плоту, зв’язаному з виловлених у каналі дощок. Ось вона знову махнула гаком. Брязь! Ухопившись за подальшу трубу, вона підтягувала свій плавзасіб проти пінявої течії все ближче й ближче.

Кулькап завмер.

— Я щось бачу, — прошепотів він.

БРЯЗЬ!

«Човен» був уже майже під ними. Просто на них вирячився здоровенний плескатоголовий гоблін.

— Живчику, — пропищав Кулькап, — це…

Гак окреслив у повітрі дугу, відтак майнув назад, відчепивши сітку. Щойно вона, наче розпечений летючий камінь, — із трьома істотами всередині, — глухо гупнула на дно гоблінового плоту, як течія понесла їх униз.

Вони мчали смердючим каналом, розтинаючи хвилі нечистот; пліт із дерев’яних уламків раз по раз кружляв у чорториях і вкривався брудом. Над ними маячів гоблін, який вправно балансував на кормі. Довгий гак у його жилавих руках тепер правив за кермо, розвертаючи пліт у потрібному напрямі. Усе швидше й швидше, аж ось…

Брязь!

Гоблінів гак зачепився за руру в нього над головою, і пліт різко сіпнувшись, спинився. Живчик, Кулькап і Тарп заворушилися в тенетах.

— Смілоголове, що там у нас сьогодні за здобич? — почувся згори чийсь голос.

— Смілоголов? — ахнув Живчик.

Тримаючи ножа в руці, гоблін зігнувся і послабив зашморг, що стягував сітку вгорі. Сітка опала. Живчик, весь осяйний, схопився на ноги. Плескатоголовець вражено роззявив рота і впустив ножа.

— Сльото! — гукнув він. — Воно світиться! Воно світиться, достоту, як ми!

— Ти що, не впізнаєш мене, Смілоголове? — озвався Живчик, намагаючись говорити рівним голосом, хоча пліт у нього під ногами небезпечно розгойдувався. — Це ж бо я, Живчик.

— Я впізнав вас, капітане Живчику, — озвався голос ізгори. — Хоча вже й не сподівався побачити вас живого, принаймні в оцих відстійниках Нижнього міста.

Живчик звів погляд догори. Там, ув отворі широченної рури стояла суха постать, у важкому каптані та піратській трикутці. Вона також розточувала яскраве сяйво.

— Сльота! — закричав Живчик і мало не втратив рівноваги. — Сім’якрил Сльота!

Та колишній стерничий «Позасвітнього гарцівника» уже відвернувся і зник у рурі.

— Не зважайте на нього, кепе, — порадив Смілоголов, незграбно злазячи з плоту — праву ногу він помітно волочив. — Я певен: йому набагато приємніше вас зустріти, ніж він показує. Що ж до мене, то я щасливий — не сказати.

— І я теж радий тебе бачити, — зізнався Живчик. — Заледве можу повірити, що це не сон.

Залізними клямрами він подерся слідом за Смілоголовом до війстя в руру, що стирчала високо над ними. На відміну від решти, з цієї не лилося ніяких нечистот. Кулькап і Тарп не відставали від них. Нарешті, відкинувши важку шкіряну завісу на другому кінці рури, вони увійшли до просторого приміщення.

Сім’якрил Сльота стояв збоку, ледь відвернувши своє обличчя.

— Ласкаво просимо, — стиха промовив він.

Кулькап здивовано заозирався довкола. Це місце виявилося найсправжнісінькою печерою контрабандистів: згори донизу її захаращували ящики та кошики, ущерть заповнені незліченними коштовностями. Стіни та долівка були в килимах. З меблів упадали в око два крісла, стіл, кухонні шафи, а також невеличке різьблене бюрко. Чайники та каструлі, пляшки та слоїки, посуд, куверти, поставчики для спецій… і запах тілдерячої ковбаси, від якого аж слинка текла.

— Колись це була цистерна для води, — пояснив Сльота. — А тепер нам доводиться тут жити.

Живчик кивнув головою.

— Я боявся, що ви вже не живете взагалі, — зізнався він.

— Авжеж, може, було б і краще, якби я не жив, — пробурчав Сльота собі під ніс і подався в супротивний кінець цистерни, де на плиті шкварчала невеличка сковорідка.

— Але ж, Сльото… — почав був Живчик.

— О, нам з ним тут добре, — перепинив його Смілоголов. — Ми вже кілька тижнів, як тут. Добуваємо їжу і цупимо всілякий дріб’язок — ви не повірите, яке часом добро попадає в наші сіті… ні, всяку живину ми відпускаємо на поверхню — потому, як звільнимо від коштовностей, які вона може мати на собі. І жодного клопоту зі світлом… — він кивнув на спину Сім’якрила Сльоти, зігнуту над плитою. — Відколи ми живемо вдвох.

— Ти маєш на увазі сяйво? — запитав Живчик.

— Те саме було і з нами двома, коли мене знайшов капітан, — озвався Тарп. — А тепер нас тут аж четверо світників.

— Ми б не світилися, якби там чогось не сталося, — пояснив Живчик. — Але я нічого не пам’ятаю. А ти, Смілоголове? Чи можеш ти пригадати, що приключилося з нами у відкритому небі?

— Ні, — тріпнув головою плескатоголовець. — Ми летіли на припоні у помагай-біди шукати вашого батька, відтак попали у буремний смерч — і край, повний провал у пам’яті, — скривившись, він показав на свою праву ногу. — Тільки й знаю, що десь покалічився.

— А ти, Сльото? — спитав Живчик. Згорблена постать відповіла мовчанкою. Живчик нахмурився. Непривітність стерничого починала діяти йому на нерви. — Сльото! — різко озвав він.

Сльота напружився.

— Уявлення не маю, — глухо відповів він. Відклавши набік лопатку, стерничий поволеньки обернувся. — Знаю тільки, чим це окошилося на мені. — Він зсунув назад свою трикутку.

Кулькапові заціпило. Тарп Волопас відвернувся. Живчик, витріщивши з жаху очі, позадкував.

— Тво… твоє обличчя! — ледве вимовив він.

Чуба не було — так само, як і лівого вуха, а шкіра з тамтого боку виглядала, як розтоплений віск. З оплилих складок визирало

Відгуки про книгу Північ над Санктафраксом - Пол Стюарт (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: