Альфонс Цiттербаке - Герхард Хольц-Баумерт

-- Ще триста крокiв, -- пошепки сказав я. -- Вперед.

Одначе група не послухалася. Ервiн навiть покрутив пальцем бiля лоба.

-- То я пiду сам! -- спересердя крикнув я, бо вони мене сердили всю дорогу. Жито шелестiло i хилилося менi до самiсiньких нiг.

-- Гей, ти, телепню, а йди-но сюди!

Бiля моєї групи стояв якийсь чоловiк. Я повернув назад. Може, вiн знає, куди нам треба йти? Проте чоловiк не дав менi й слова сказати.

-- Ти пiонер, а не знаєш, що таке народне добро? Ти ж топчеш хлiб!

I чого вiн менi тiльки не наказав! Виявилося, що вiн -- бригадир мiсцевого кооперативу. Гаразд, його слова правильнi. Але що робити, коли дорога до скарбу проходить саме тут? Один Ервiн погодився з бригадиром:

-- Цiттербаке все робить сам. I хтозна, куди вiн нас завiв.

Ми знову йшли мовчки i рахували. Зробили три тисячi триста сорок два кроки, обiйшли якесь велике озеро i попали на заболочений луг. Коли ми переходили через струмок по колодi, Бруно впав у воду. Знову ж винен був я. Пройшли три тисячi триста вiсiмдесят шiсть крокiв i зупинилися перед залiзничним насипом.

-- З того боку неодмiнно має бути скарб, -- промимрив я, але нiхто менi не йняв вiри. Ми ще довгенько поневiрялися. Група перешiптувалась. Вони хотiли мене вiдлупцювати, якби я завiв їх у болото.

Раптом зовсiм близько почулися голоси.

-- Гаррi! -- закричали ми i навiть спробували бiгти, але не змогли. I як це ми опинилися за нашим сараєм? Двi iншi групи давно вже повернулися, попоїли i навiть каструлi вишкребли. На наше щастя, Гаррi залишив для нас трохи їжi.

-- Де ви ходили? Вже двi години, як ми тут. Гаррi вже став побоюватися за вас, -- галасували всi навколо нас.

А моя голодна група сидiла на землi i наминала манний суп. Я став доповiдати Гаррi.

-- Навiть не знаю, чому так сталося, -- почав я.

-- А покажи менi на компасi, де пiвнiч, -- звелiв Гаррi.

Я показав. Гаррi сплеснув руками:

-- Якраз навпаки! Стрiлки компаса спецiально пофарбованi в рiзнi кольори.

-- Мене ж не було тодi, коли ти пояснював, як треба користуватися компасом. Я саме хворiв на свинку.

Але ж хiба це виправдання для них?

Мов на зло, скарб розшукала дiвчача група, яку вела та чванькувата Зiгрiд. Мою валiзу! Пiсля гри я нiяк не мiг зачинити валiзу. Мама наклала менi дуже багато необхiдних речей, але я ними так i не скористався. Згодом Зiгрiд написала такий допис до нашої стiннiвки:

"Наше змагання слiдопитiв.

Ми мали знайти скарб. Ним була порожня валiза Альфонса Цiттербаке. Наша група перемогла. А Цiттербаке повiв свою групу не в тому напрямку. Вони дуже потомилися, бо багато ходили. Цiттербаке не знав, де пiвнiч, i неправильно порахував кроки. Тепер усi називають Цiттербаке Альфонсом-Скарбошукачем. Подорож була чудова. Нам було так весело!"

Отаке написала Зiгрiд. Той допис читала вся школа. Я розповiв про все татовi. Вiн каже, що то критика. Критика, мовляв, гарна рiч, а самокритика ще краща. Але я iншої думки. Хiба у всьому винен тiльки я? Винна валiза, а напхала її так мама. Тато каже, щоб у наступний похiд я не брав стiльки речей. Про це вiн поговорить iз мамою. Ту Зiгрiд я теж критикую, -- бiльше не розмовляю з нею. А всi на мене сердяться. Хiба це справедливо?

Як я проводив домашнiй телефон

Якось Бруно спала думка, що ми з ним могли б частiше радитись, наприклад, коли виконуємо домашнi завдання. Якби був телефон, то можна було б подзвонити i запитати, як розв'язати задачу з арифметики. Ми могли б також передавати один одному таємнi телеграми. "Будь ласка, привiтай тьотю Емiлiю" могло б означати: приходь о третiй до грота в парку. Чи щось подiбне. Така iдея спала на думку Бруно тому, що нашi будинки поруч. Вона менi теж сподобалася.

-- А де ж ми вiзьмемо телефон? Пошта, напевно, нам його не поставить.

-- Навпаки, вона й знатиме про це. Зробимо потай. Це ж чудово!

-- А коли буде проводити не пошта, то де ми вiзьмемо телефонний апарат?

Бруно розповiв менi про мотузяний телефон. Це робиться так: до обох кiнцiв довгого шматка шпагату прикрiплюють по кришечцi вiд коробки з-пiд вакси або чогось iншого. Над кришечками натягують пергаментний папiр.

Все це ми проробляємо. Бруно iде в один куток кiмнати, я -- в iнший. Кришечку тримаю бiля вуха.

-- Нiчого не чути, -- кажу я.

-- Зараз буду шкрябати.

Бруно шкрябає по паперовi. Справдi, в коробочцi шарудить. Чути досить чiтко. Потiм шкрябаю я. Бруно теж чує. Тепер Бруно притуляє свою кришечку до рота i щось говорить. Спочатку я не розумiю нiчого. Та коли вiн починає говорити голоснiше, чути добре:

-- Чудовий телефон, правда ж, Цiттербаке?

-- Так! -- кричу я.

Бруно теж зрозумiв. Це ж так просто! Папiр, шпагат, коробочка з-пiд вакси -- i телефон готовий.

-- Протягнемо шпагат вiд квартири до квартири i тодi зможемо розмовляти, коли захочемо. Пошкрябав, i другий бере коробочку.

Ми вийшли у двiр. Нашi будинки стоять зовсiм поруч. Бруно живе на першому поверсi, я -- поверхом вище.

-- А тепер давай протягнемо шпагат через двiр вiд квартири до квартири, -- запропонував Бруно.

Спочатку ми позв'язували шматки шпагату, щоб вистачило вiд будинку до будинку. Вийшло багато вузлiв, i я побоювався, що буде погано чути. Почали з моєї кiмнати.

-- Треба просвердлити у вiкнi дiрку, -- сказав Бруно.

Менi не хотiлося цього робити, i я запропонував:

-- Можна причепити телефон до вiкна знадвору. Коли ти подзвониш, я вiдчиню вiкно, i будемо говорити.

-- А якщо я подзвоню вночi? Тодi ти не почуєш i не вiдчиниш вiкна.

-- А чому це вночi? -- здивувався я.

-- Ну, коли влiзе злодiй або так просто...

Це мене переконало, i ми стали свердлити дiрку. На жаль, ми зламали татiв свердел, та хоч те добре, що зламався вiн у ту мить, коли робота була майже закiнчена.

Приладнавши телефон